Математичка в незмінному чорному одязі попрямувала до вчительського столу. Гучно кинула туди підручник і теку, в якій носила зошити.
— Доброго ранку! Урок уже почався, а ви стрибаєте, як мавпи… — вона замовкла і глянула на мене.
Я відчула, як від страху стискаються всі внутрішні органи. Зараз викличе. Мене. На кому ж іще їй зриватися?..
Бісектриса сіла на стілець і почала перевіряти відсутніх.
— Негусто, — промовила після того, як поставила в журналі більше половини «енок». — Тим краще для присутніх — зможуть насолодитися подвійною порцією алгебри.
Насолодитися. От гадюка. Придумає ж таке. Насолодитися. Збочена насолода. Я глянула на Дімку. Він утупився в підручник і безгучно ворушив губами. Повторює минулий параграф. Як там кажуть: «Перед смертю не надишешся»?
— Панютін, до дошки! — слова Бісектриси вибухнули в повітрі, наче міна.
— А чого я? Я ж не перший у списку, — здивувався Борька, устаючи зі стільця. — Хай он Єфремова йде.
Математичка стиснула губи і встала.
— Ти давно до директора не ходив? Найрозумнішим себе вважаєш? То іди й розв’язуй рівняння. Бігом!
Зрозумівши, що Бісектриса вже достатньо надраконена, Борька не став сперечатися. Узяв у руки підручник і поплентався до дошки. Я нахилила голову й почала переписувати рівняння, сподіваючись, що так математичка не викличе мене наступною.
— Вона тебе наче не помічає, — прошепотів мені Дімка, відірвавши погляд від свого зошита.
— Ага, чи надовго… — так само пошепки відповіла я.
— Кротов, Єфремова! Що ви там шепочетесь, наче чорно-білі голубки? — гримнула на нас Бісектриса. — Кротов, ідеш до дошки наступним. Єфремова, дивись у зошит, а не язиком теліпай.
Я втупила очі в рівняння, відчуваючи, як обличчям розливається тепло. Дімка зітхнув поряд.
До кінця уроку математичка мене так і не викликала. Я не знала, радіти цьому чи ні.
На наступній перерві хтось приніс новину, що біологічка знайшлася в себе вдома в замкненій хаті. Інсульт. Чи інфаркт. Я не розбираюся в цих медичних тонкощах. Ясно одне — біології найближчим часом у нас не буде. Поки не закінчились уроки, усі жваво це обговорювали.
— А пр-р-рикинь, живеш-живеш, а тут хопа — інсульт!
І це змінює не лише твоє життя — ну, якщо ти, звісно, залишаєшся живим — а й життя тих, хто з тобою пов’язані, — дорогою додому почав філософствувати Дімка.
— І як твоє життя змінить відсутність у нас біології? — скептично запитала я.
— Ну, а якщо я р-р-раптом хотів стати мікробіологом? — рипів поряд снігом Дімка, припадаючи на ногу.
— Якби ти хотів стати мікробіологом, то не скнів би в цій дірі, — відрубала я. — Харе нити.
Він засміявся.
— Песимістка.
— Реалістка.
Далі ми йшли мовчки. Про вчорашній обстріл не говорили. А що тут обговорювати? Порівняно з баченим раніше, це квіточки. Реальність, яка тепер із нами завжди.
— Слухай, я раптом зрозуміла, що війна вже триває більш як третину нашого життя, — порушила я тишу. — Ти пам’ятаєш, як жив до війни?
— Ну звісно, — здивувався він. — А ти хіба ні? Пам’ятаю, як улітку їздили з батьками машиною в пар-рк атракціонів у Донецьку. Часто їздили. Було весело. Пр-р-равда, на більшості атракціонів мене нудило, але то таке. Тепер навіть це здається пр-риємним спогадом. А ще мор-р-розиво. У ріжку, із таким завиточком нагор-рі. Я любив лимонно-шоколадне, а ти?
— А я ніколи там не була, — знизала плечима. — І морозива такого не куштувала. Тепер, мабуть, і не спробую.
— Та чого, воно, певно, і в інших місцях є. У Хар-ркові он. Не пр-робувала?
Я похитала головою.
— Ну от станеш стюар-рдесою, будеш літати по світу й пр-робуватимеш різне морозиво.
Я розсердилася. Зупинилася й штовхнула його рукою в бік. Дімка не втримався і впав у сніг.
— Я розповіла тобі це не для того, щоб ти з мене ржав!
— А я й не ржу, — він сів і глянув на мене своїми блакитними очима. — Ти ж цього хочеш — значить, колись так і буде.
Я вкотре подумала, для чого хлопцю з купою фізичних недоліків такі нереальні очі. Простягнула йому руку й допомогла встати.
— Проїхали, — вдала, що обтрушую його куртку від снігу.
Було незручно, що я його штовхнула. Усе-таки Дімка — мій єдиний друг. Можна навіть сказати, подруга. Хоча ні, подруга — це інше. Подруг у мене немає. Ми знову рушили мовчки.
— Пока, — сказала я, відчиняючи хвіртку.
— До завтра, — махнув рукою Дімка й пішов далі. Він жив через десяток хат від мене. Більше половини з них стояли порожні.
Сніжок звично застрибав біля моїх ніг. Я машинально погладила його по голові, запустила пальці в біле пухнасте хутро. Знову голодний. Мама ніколи про нього не думає. Звісно, куди їй думати про собаку, якщо навіть я не займаю місця в її голові. Пішла до хати — протоптана в снігу стежка вкрилася льодом і стала дуже слизькою. Я подумала, що треба посипати її сіллю. Коли відмикала двері, під ноги кинувся Бублик. Усе-таки добре, що тебе хоч хтось чекає.