Нагодувавши собаку й кота, перейшла до звичних щоденних справ: розтопити піч, приготувати вечерю, зробити уроки. Але поки всім цим займалася, руки чесалися написати батькові. Я відкладала цей момент як нагороду за добре виконану роботу. Коли ж нарешті сіла за стіл, вирвала зі схудлого зошита аркуш і затисла в пальцях ручку, думки розбіглися. Я не знала, що написати, — усе, що хотіла сказати, я вже розповіла йому у своїй голові. Та все одно почала:
Привіт, тату!
Так багато хотілося розповісти тобі сьогодні — а виявилось, що й розповідати нічого. Усе буденне й звичне. Твоє життя, напевно, значно цікавіше, ніж моє. У мене школа, війна, мама. У школі своя війна. З мамою теж війна. Знаєш, уночі в нас був обстріл. Не сильний, як раніше, але все одно ми ночували в погребі. І там вона мені сказала, що після 9-го класу я піду до ПТУ. Уявляєш? Вона вже все вирішила за мене. Вирішила, як мені жити моє життя. А я не згодна! Я не хочу пекти торти чи штукатурити стіни. У мене інші мрії. Я їй, звісно, про них нічого не сказала. Навіщо? Вона лише посміється. Скаже, що я на це нездатна й мені треба знати своє місце. Але в ПТУ я теж не піду. Не знаю, що зроблю. Може, утечу. Може, ще щось придумаю. Не знаю. Варіантів, мабуть, не так багато. Не хочу про це зараз думати. Добре було б написати план досягнення мети. Ну, ти пам’ятаєш, стати стюардесою. Написати й лежати в напрямку до мрії. Жартую. Хоча це, мабуть, єдине, що я можу зробити. Чекати щасливого випадку або допомоги Бога, якщо він існує.
Я часто думаю про те, що краще б мене не було. Це зробило б щасливішими принаймні кількох людей. Маму, якій я зіпсувала все життя. Прабабусю, яка коли була жива, постійно бідкалася, за що її так покарано на старості. Тебе, напевно, теж. А головне — мене саму. Немає мене — немає образ і болю, невпевненості в собі та нелюбові. Нема мене — нема проблем. Я б хотіла написати тобі щось веселе й оптимістичне, але пишу як є. Таке моє життя. Напевно, на сьогодні це все.
До зв'язку.
Л.
Я згорнула аркуш навпіл і глянула на годинник. Майже восьма, треба його сховати, поки не прийшла мама. Коли запихала листа під половицю, надворі щось вибухнуло. Гучно і зовсім близько. Від несподіванки я смикнулася й ударилася головою об ліжко. Серце калатало. Що це? Точно не обстріл. Міна? Я встала й підійшла до вікна, відхилила штору, ніби могла там щось побачити. Темрява. Що розгледиш у темряві? Лише собаки гавкотіли по всьому селу. А мама досі не прийшла. Груди мені стиснуло від раптового страху. Попри наші складні стосунки, я її по-своєму любила. А якщо це вона?
Вибігла з кімнати, накинула куртку і вскочила в черевики. Увімкнула світло на порозі й вийшла надвір. Собаки вже майже заспокоїлись, лише одна десь заходилася протяжним заливистим гавкотом. Я відійшла від порога й пішла стежкою. Тут світло вже розсіювалось і темрява ставала густішою. Біля хвіртки я завмерла, прислухаючись. Скрипів сніг під моїми ногами, якими я тупала, щоб не відморозити босі пальці. Під поривами вітру хилитався кущ бузку і шкрябав паркан. І все. Дивно, що немає Сніжка. Зазвичай він одразу вибігає лащитися, коли мене бачить.
Не знаю, скільки я стояла, вдивляючись у темряву, іти в яку боялася. Я вже геть змерзла й почала шморгати носом, як на вулиці почулися обережні кроки. Так люди ходять по слизькому, щоб не впасти. Ще хвилина — і я вже розрізнила мамин силует.
— Чого ти тут стирчиш? — без церемоній спитала вона, заходячи у двір.
— Ти чула вибух? Я переживала…
— Дурня, то десь далеко. Переживала вона…
Мама затрималася поруч, і мені на мить здалося, що вона зараз скаже щось важливе. Але вона просто пройшла повз.
— Ходімо вже.
Я почовгала слідом.
— Сніжок! Сніжо-о-о-ок! — покликала собаку. — Сніжок!
— Нічого з ним не станеться, — буркнула мама, відчиняючи хатні двері.
Я ще раз обвела поглядом двір — Сніжок не з’явився — і зайшла до хати.
* * *
А на ранок він знайшовся.
Точніше, те, що від нього залишилося.
По дорозі до школи мене перестріла баба Віра. Вона наче чекала, заклякнувши біля хвіртки.