— Дитино, — гукнула мені, коли я привіталася й хотіла йти далі, — то ж ваш біленький собачка?
— Пухнастий? Ну так, Сніжок, — відповіла я. — Ви його бачили? Він відучора зник.
— Я зранку по дрова ходила, хоч і не можна в посадку ходити. Але що робити, коли топити нічим, — винувато сказала баба. — Ну й побачила.
— Що? — не могла второпати я.
— Ну, хвіст лишився, білий, пухнастий, — баба Віра говорила, дивлячись собі під ноги. — Учора ввечері сильно гупнуло, то, мабуть, його…
Я хотіла їй щось відповісти — і лише захлинулася морозним повітрям. Сніжок… Очі наповнилися сльозами, і я почала швидко-швидко моргати, щоб не розревітися просто тут.
— Дитино… — сусідка підійшла ближче й торкнула мене за рукав.
І тут я розридалася. Уголос, розмазуючи сльози по обличчю. Баба Віра розкинула руки й захопила мене в обійми. Я вткнулася носом у плече її безрозмірної дутої куртки і ревіла, ревіла, ревіла… Коли врешті відірвалася від неї, там розпливлася велика мокра пляма. Баба співчутливо дивилася на мене.
— Дитино, це ж лише собака… — промовила вона й підняла руку, щоб погладити мене по голові.
Я відсахнулася від цього руху, випалила розлючено тремтячим голосом:
— Це не просто собака! Це Сніжок! Сніжок!
Різко розвернулася й побігла стежкою.
— Лілю! — крикнула мені в спину сусідка. — Не бери до серця! Це ж просто собака…
Краще б вона мовчала. Я бігла вперед, кусаючи губи, а сльози самі текли з очей. Просто собака… Просто собака? Не просто, усе зовсім не просто! Тепер ніхто не чекатиме мого повернення зі школи, не зустрічатиме мене біля хвіртки, не облизуватиме руки. Не любитиме. Так, не любитиме. Мені хотілося бігти по снігу світ за очі, але тоді зі мною може статися те, що й зі Сніжком. Зі стежки сходити не можна. Я стишила кроки. Пробігла ще трохи й зупинилася. Сльози висохли. Обличчя горіло. Я скинула рюкзак, зняла шапку та розщепнула куртку. Сіла в сніг, віддихуючись. У грудях пекло та боліло. Набрала у жменю снігу й протерла обличчя. Зрозуміла, що до школи сьогодні не піду. Не хочу, щоб мене там бачили такою. Почекаю трохи, поки мама піде на роботу, і повернуся додому. Вона теж не зрозуміє. Для неї Сніжок був твариною, яка хотіла їсти. А для мене — твариною, яка хотіла любові.
Я розкинула руки і впала в сніг. Сподіваюсь, тут немає мін. За коміром куртки одразу стало холодно й волого. Я провела руками по снігу, пропускаючи його крізь пальці. Угору-вниз, угору-вниз. Як у дитинстві. Я любила робити снігових янголів потай від прабабусі, яка стежила за тим, аби я не їла бурульок і не намочила ноги. Якби вона побачила, як я бабраюся в снігу, схопилася б за серце й верещала, що я хочу її смерті. А я просто хотіла робити снігових янголів. Бо янголи — це любов.
Пальці вже змерзли настільки, що я перестала їх відчувати. З неба почала сипатися крупа. Я сіла й запхала руки собі під светр. Притулила до живота. Чорт, як же холодно. Снігопад посилився — тепер уже з неба сипалися пластівці. Я підняла шапку й обтрусила її від снігу. Натягнула на голову. Встала й застебнула куртку. Дістала з рюкзака телефон — уже 10:20. Валяючись у снігу, я втратила відчуття часу. Мама, напевно, пішла в перукарню. Можна йти додому. Тільки там уже ніхто не зустріне… Закинувши рюкзак на плече, я попленталася назад.
Удома не стала нічого робити. Завжди, коли наплачусь, хочеться спати. Тому я роззулася, зняла верхній одяг, лягла в ліжко просто в тому, у чому ходила до школи, і вкрилася з головою. Часто так робила в дитинстві, коли хотіла заховатися від монстрів, які жили в нічній темряві. Тепер я знаю, що їх не існує.
Монстри живуть усередині.
Коли прокинулася, у кімнаті вже було темно. Я різко сіла, опустивши ноги на підлогу. Намацала свій старий «сіменс», щоб подивитися час, — 17:05. Уже давно треба було розтопити — ноги враз змерзли на холодній підлозі. Я ввімкнула настільну лампу та взула капці. Блін, ну й холодно. Встала й вийшла в передню кімнату, увімкнула там світло. Після сну стало легше. Але відчуття пустки в грудях не минуло. Розпалюючи вогонь у грубі, я згадала, як пускала Сніжка погрітися, і знову мало не розплакалася. Закусила губу, зашморгала носом, закліпала повіками. Треба взяти себе в руки. Усе одно нічого вже не змінити.
Я не стала зачиняти грубу, сіла на холодну підлогу перед нею й почала дивитися на вогонь. Це мене заспокоїть. Має заспокоїти. Від відчиненої груби вже йшов відчутний жар. Напевно, якби я мала бліде обличчя, воно б розчервонілося. У животі забурчало. Я зрозуміла, що цілий день нічого не їла, і зачинила дверцята. Треба приготувати якусь вечерю.