І уроки… Та пофіг сьогодні на уроки. Навіть якщо завтра на мене чекає гнів Бісектриси.
Я зварила макарони, підсмажила два яйця та зробила салатів квашених огірків і цибулі. Мабуть, це дивно, що в нашій родині готую лише я. Раніше готувала прабабуся. Після її смерті це стало моїм обов’язком. І ніхто не питав, бажаю я цього чи ні. Я поколупала виделкою макарони, заштовхнула в себе яйце. Хоча в шлунку смоктало й пекло, їсти не хотілося. Потім пішла в кімнату і лягла в темряві.
Невдовзі гримнули двері. Мама повернулася. За хвилину вона вже відчинила двері до моєї кімнати, впустивши світло.
— А чого це ти в школу сьогодні не прийшла? — її голос був розлючений. — Мені дзвонила класна керівничка.
Я закрилася рукою, захищаючи очі від світла.
— Мені стало погано по дорозі, і я повернулася, — збрехала я.
— Знову? Ясно, — сказала вона.
— Знову, — повторила я.
— Ясно, — повторила мама.
— Мам… — вихопилося в мене.
Я хотіла сказати їй про Сніжка. Розповісти, як мені болить що його немає. Вона нетерпляче завмерла у дверях.
— Ну?..
— Нічого, — я махнула рукою.
Вона зачинила за собою двері.
Тепер темряву порушувала лише вузька жовта смужка що пробивалася з-під дверей.
Мама загримала посудом.
Ясно.
Усе ясно.
Я вкрилася з головою й заплющила очі.
Монстри живуть поруч.
* * *
У школу наступного дня йти довелося. Інакше мама влаштувала б мені скандал. Це боляче, коли твою матір не хвилює, що з тобою, захворіла ти чи ні. Чесно кажучи, я рідко хворію. Мабуть, саме через те, що ніхто про мене не піклуватиметься, поки нездужаю. А лежати самій із температурою неприкольно. Тому я попленталася до школи, незважаючи на невиконану геометрію та можливий гнів Бісектриси. Дорогою думала про Сніжка. Уже без сліз, навіщо оплакувати того, кого вже оплакала. Мабуть, треба було б його поховати. Але це неможливо. У нас тут досі людей знаходять, які кілька місяців чи навіть років так лежали, а то якийсь собака.
Від думки про трупи мене пересмикнуло. Я боюся мертвих. Кілька років тому бачила мертвою Клюшку, нашу попередню математичку. Її вбило просто на городі, а він межує з нашим. І коли все стихло і її знайшли, я також навіщось туди побігла. Краще б я того не бачила. Рік не могла спати без світла. Мама сердилась і говорила, що я сама за нього платитиму. Правда, тоді ми часто сиділи без електрики, і я засинала з каганцем, щоб знову не бачити пошматоване тіло Людмили Робертівни. Мама кричала, що я так спалю будинок разом із нею. Цікаво, що при світлі образ мертвої Клюшки в голові не з’являвся. Усе-таки людський мозок — дивна штука. Тепер я знову можу спати в темряві, хоча світло вже є постійно. Час притупляє навіть найжахливіші враження. Навіть коли ти бачила смерть.
Дімка звично сидів на своєму місці. Він не любить запізнюватися. Ми скільки разів домовлялися ходити до школи разом і стільки ж разів він психував, коли я запізнювалась. Насправді я не запізнювалась, то він приходив дуже завчасно.
— Привіт, — буркнула я, кинувши рюкзак на стілець.
— Пр-р-р-ривіт, — він розплився в дурнуватій усмішці.
Ну от нащо йому такі гарні очі?!
— Що тут, питали про мене вчора? — вимовила, знімаючи куртку.
Я б хотіла, щоб у мене були такі неймовірно блакитні очі.
І така біла шкіра.
— Та, піднявся трохи кіпіш, кер-р-рівничка дзвонила твоїй мамі. Питала мене, де ти, а я хезе, — він розвів руками. — А чого ти не пр-рийшла?
— Сніжок підірвався, — буденним тоном сказала я. — Не хотіла, щоб мене ці, — обвела поглядом однокласників, — бачили такою.
Дімка присвиснув.
— Нічого собі…
— Уже в нормі, — відмахнулась від нього й пішла повісити куртку.
Біля вішака на мене налетів Романюк. Високий здоровий пацан, але дурний, як пробка. Я його побоювалась, хоч намагалася цього не показувати, — тоді б мене зачмирили остаточно.
— Дивись, куди преш, мавпо! — гаркнув він на мене.
— Сам дивись! — огризнулася я.
Він штовхнув мене боком — та так, що я відлетіла до парти й боляче вдарилася.
— Придурок… — прошепотіла я.
— Що ти сказала?
Він підійшов і навис наді мною. Я бачила його немите волосся та прищі на обличчі. Якщо він нахилиться ближче, мене знудить.
Схопив мене за плечі.
— Що ти сказала?
І тут я зробила те, чого сама від себе не очікувала.
Лясь.
І моя п’ятірня проявилась на його щоці червоним відбитком.
Романюк завмер, намагаючись зрозуміти, що сталося. Хтось зареготав. З-за спини посипалися репліки: