За кілька хвилин зазирнула мама. Усе-таки добре, що я не почала писати — не довелося шифруватися з листом.
— Що ти робиш?
— Учу англійську. Треба ж мені якось спілкуватися з твоїм Зігфрідом, — в’їдливо відповіла я.
Вона закотила очі під лоба і гримнула дверима.
Я всміхнулась і знову занурилася у світ неправильних дієслів.
* * *
А зранку був шок: хаба баби Віри згоріла. Вигоріло все всередині, залишилися одні стіни. Мама сказала, що пожежна машина не доїхала — через сніг. А ще тому, що в нас війна. Сюди ще вночі позбігалися всі сусіди, і я здивувалась, як не почула шуму й і не побачила заграви з вікна. Я прибігла, щойно мама повідомила мені новину. Баба Віра ледве встигла вискочити. Вона стояла біля цегляного кістяка хати, що димівся, — маленька, згорблена, самотня, у своїй незмінній дутій куртці з чужого плеча — і плакала. Я не могла змусити себе підійти ближче, сказати щось, якось втішити. Зробити те, що вона завжди робила для мене. Сніг сипався на її непокриту сиву голову, і я подумала, що дотепер не бачила бабу Віру без хустки.
— Офігіти, скажи? — почувся позаду Дімчин голос.
Я озирнулася. Він стояв за мною — у спортивках із витягнутими колінами, у розхристаній куртці поверх вицвілої синьої футболки. Його волосся теж було пересипане снігом.
Я кивнула.
— Угу.
— Давно такого не було.
— Ніколи такого не було, і от знову, — пожартувала я, але ніхто з нас не засміявся. — А чого загорілось? Не стріляли ж навіть…
— Ну, кажуть, грілася обігрівачем, бо дров немає. А пр-ро-водка стар-ра, десь замкнуло і… — Дімка замовк.
Хтось підійшов до баби Віри й накинув їй на плечі ковдру. Я здригнулася, раптом фізично відчувши, як їй холодно.
— Вона що, усю ніч тут?
— Ага, — відповів Дімка. — Батько пр-ропонував їй піти до нас, а вона не хоче. Стоїть тут і плаче.
— Та ясно, — сказала я. — Вона тут усе життя прожила. А тут вжух — і нічого не лишилося. Родичів немає, а тепер ще й дому немає. Що з нею тепер буде?
— Не знаю, — Дімка знизав плечима. — Напевно, забер-руть у будинок для літніх людей. Має ж такий бути десь неподалік.
— Ой… — я махнула рукою. — Ти ще віриш, що хтось тут комусь потрібен? Усім начхати.
— Ну як, не буде ж вона на вулиці бомжувати, — не погодився він. — Хоча… Ти пр-рава, тр-реба валити звідси.
— Куди їй валити?
— Ну не їй, а нам. Їй усе одно скор-ро вмирати, — сказав Дімка.
Я штовхнула його ліктем у бік.
— Що?
— Та нічого, — зітхнула я й перевела погляд на скорботну постать баби Віри.
Вона все стояла й дивилась на руїни свого дому. Тягло димом і чадом. У мене засльозилися очі.
Зі скаженим ревом приїхали військові на БТРі. З машини вискочила дівчина у формі. Її довгий яскраво-рудий хвіст, що виднівся з-під каски, різко контрастував з усім цим — снігом, димом, руїнами, сльозами баби Віри. Дівчина підійшла до баби й почала з нею розмовляти. Хтось із чоловіків приніс табурет, на який посадили бабу. Військова витягла з рюкзака пристрій, яким вимірюють тиск, і звільнила від куртки одну бабину руку. Вимірявши, нахилилася до баби і щось запитала. Та у відповідь лише знову заплакала і закрила обличчя руками. Вони були геть чорні від сажі. Дівчина опустилася на коліно перед рюкзаком. Коли вона піднялася, у її руках був шприц. Я відвела погляд — не люблю уколів. Точніше, боюся їх. Аж стискається все всередині в той момент, коли голка протикає плоть. Не бути мені медиком, як ця дівчина, ох, не бути. Але я й не хочу такого щастя.
— Ти абсолютно правий, — сказала Дімці. — Треба звідси валити.
У моїй голові одразу виникло бородавчасте обличчя Зігфріда з товстими губами.
— Як завгодно, але валити, — повторила вже не Дімці, а собі.
Потім ми з Дімкою пішли кожен до себе додому, і я не бачила, чим закінчилася ситуація з бабою Вірою. Мені було соромно, що я не підійшла до неї. Просто не могла себе змусити розділити її нещастя.