Коли зайшла до хати, мама збиралася на роботу.
— Ну що там? — крикнула мені зі своєї кімнати.
Я похапцем роззулася, зняла куртку і заглянула до неї. Вона сиділа перед трюмо й розчісувала волосся. Моє дзеркальне відображення виднілося в неї з-за плеча.
— Усе згоріло.
— І що кажуть? — мама поклала щітку й запустила пальці у волосся, розпушуючи його.
— Не знаю, не слухала, — я розвернулась і пішла до себе.
Мені чомусь не хотілося обговорювати з нею те, що сталося. Я швидко перевдяглася, узяла рюкзак і вийшла. Дімка вже чекав мене біля хвіртки — рідкісний момент, коли ми йдемо до школи разом.
Ішли мовчки. Я думала про бабу Віру. Про що думав Дімка, не знаю — він ішов попереду, припадаючи на хвору ногу й водночас розгрібаючи нею сніг. Хоча сьогодні навіть не довелося протоптувати стежку — її проклали десятки ніг, що з ночі товклися біля згорілої бабиної хати. Я тільки зараз помітила, що вчорашній свіжий сніг біля неї чорний від попелу. Напроти хати Дімка зупинився. Я теж мимоволі завмерла за ним. Люди ще стояли тут, але ні баби, ні військових на БТРі вже не було.
— Мабуть, у лікар-рню забр-рали, бачила ж, як її кололи, — відповів Дімка на моє неозвучене запитання. — Ходімо вже, а то спізнимось.
У школі все було, як завжди. Однокласники не помічали мене, я намагалася не помічати їх. Бісектриса дала піврічну контрольну з обох предметів. Нічого доброго від її результатів я не чекала. На перерві перед хімією Борька вмовляв Віолетту пересісти до нього на останню парту, вона фліртувала, кліпала очима й накручувала на палець білявий локон. От дурепа! Я перевела погляд на Дімку і помітила, як він заворожено дивиться на блондинку. Це мене розлютило. Я штрикнула його ліктем у бік так, що він аж підскочив.
— Ти чого? — здивовано витріщився на мене.
— Нічого, — буркнула я. — Дивись, очі не зламай.
Він показав мені фейспалм і відвернувся. Я знову скосила очі на Віолетту. А красива все ж таки. Подумки додала: «Зараза». Рудий Борька сяяв від щастя — вона таки пересіла до нього. От дурень, я кілька тижнів тому бачила, як Віолетта після школи сідала в машину до якогось чоловіка — і то був не її батько. Дімка вдавав, що повторює валентність. Я тихенько хмикнула. Ну-ну. Повернула голову й побачила, що Романюк, якому я вчора дала ляпас, теж витріщається на старосту. Втупилася в зошит, щоб не зустрітися з ним очима, а потім знову крадькома поглянула на неї. Ну чому я не така? Хто там вирішує, кому народитися вродливим, а кому ні? Кому мати м’яке біляве волосся, а кому — чорний дріт на голові? Кому мати білу шкіру, а кому… Життя до біса несправедливе. На цій моїй думці до класу ввійшла хімічка, і я відірвала погляд від Віолетти, також переключившись на споглядання валентності.
З останнього уроку біології нас відпустили. Біологічка Жанна Вікторівна на прізвисько Камбала оклигувала після інсульту в районній лікарні, а тим часом ніхто з учителів не захотів брати на себе додаткове навантаження з її предмету. Простіше кажучи, на біологію забили всі — і учні, і вчителі. Мене це цілком влаштовувало, бо біологія не була моїм улюбленим уроком. Звісно, у цьому вона не могла зрівнятися з математикою. Але якщо мати вибір, ходити на біологію чи ні, я б обрала друге. Краще б уже її замінили англійською чи літературою.
Ми з Дімкою разом вийшли на поріг школи. Було морозно і вітряно, сліпуче сонце відбивалося від нічного снігу, який товстим шаром покрив шкільне подвір’я. Натягаючи шапку, я знову згадала про бабу Віру. Як вона тепер переживе цю зиму? Та чи й варто їй її переживати? Можливо, для неї краще померти одразу, адже нічого доброго в житті їй, напевно, вже не світить. Я вкотре здивувалася своїй черствості та неспівчутливості. Хіба баба Віра мало про мене турбувалась? Чому ж тоді мене не турбує її біль? Я примружила очі — їм стало боляче від поєднання сонця та снігу. Дімка тихенько штовхнув мене у спину.
— Ти заснула чи що?
Я зійшла дерев’яними слизькими сходами і згадала, як тут упала Клізма. Занадто мало людей були добрими до мене в моєму житті. Занадто мало, щоб підпускати їх близько до серця. Бо коли пустиш, то втратиш. У зовсім дитячому віці я цього не розуміла, але відчувала. І цього відчуття було досить, щоб тепер не підпускати людей, які можуть покинути.
Хтось пройшов поряд, грубо зачепивши мене плечем. Я заточилася й ледве не впала в сніг. Романюк. Пре, мов снігохід, наче не бачить мене. Наче я нуль. Зеро. Мені хотілося крикнути йому щось образливе, показати, що я тут, що я існую, але я глянула на його широку спину й великі руки, які стирчали із закоротких рукавів куртки, і просто ковтнула слину. Підійшов Дімка і притримав мене під лікоть.