— Не зважай, — сказав, теж дивлячись услід Романюкові.
«Краще б ти догнав його і дав такого стусана, щоб він сторч головою полетів у замет!» — подумала я, скосила очі на Дімчину кульгаву ногу й зітхнула.
— Та пішов він. Ходімо, — відповіла вголос і перша вийшла зі шкільного подвір’я. Я знала, що Романюкові йти в інший бік.
Дорогою мене накрило відчуття власної нікчемності. Це мене розізлило. Я винуватила маму в тому, що її не цікавив ніхто, крім неї самої, але сама виявилася її справжньою донькою, неспроможною співчувати іншим, здатною жаліти лише себе. Я йшла засніженим шляхом поміж двох полів, шляхом, яким тепер дуже рідко їздять машини, а якщо і їздять, то військові, і вкотре думала про те, що хочу звідси втекти. Утекти туди, де я зможу бути кимось іншим. А не собою. Принаймні тією собою, якою я є зараз.
Дімка стиха сопів поруч. Його ноги грузнули в снігу, і видно було, що йти йому важко.
— Тобі подобається Віолетта? — раптом спитала я, розвернувшись до нього.
Дімка зупинився. У мене в голові був образ однокласниці, яка усміхалася, кокетливо накручуючи на палець пасмо волосся. Дімка поправив шапку і втупився в мене своїми блакитними очима. Я перевела погляд на свої ноги, зосередившись на збитих носках черевиків. На них проступили білі розводи — я забула вчора висушити взуття біля груби.
— Ну… не знаю. А чого ти питаєш?
Я поколупала лівим черевиком сніг і помітила, що він почав розклеюватися.
— Вона всім подобається, — відповіла я.
— Це запитання чи ствер-рдження?
Я стенула плечима і зробила вигляд, що розглядаю сліди на снігу.
— Це те, що я бачу.
— Ну… вона пр-риваблива.
Я засміялась.
— Усе ясно.
— Нічого тобі не ясно, — буркнув Дімка. — Дівчина як дівчина. Не мій фор-рмат.
Я зиркнула на нього і з подивом зауважила, що його бліді щоки стали рожевими. Усе ж добре, що на моїй шкірі не видно, коли я соромлюся й червонію.
— Ходімо вже, мені додому тр-реба, — Дімка рвучко обійшов мене і швидко пошкандибав уперед.
Так і не зрозумівши, що це було, я пішла слідом за ним. Мовчки пройшли чорні обвуглені рештки хати баби Віри. Тут уже не було жодної душі, лише затоптаний чорний сніг під ногами нагадував про ранкове багатолюддя. Я прогнала від себе думку про бабу Віру. Напевно, вона зараз у лікарні. Біля мого будинку Дімка буркнув «пока» і пішов далі. Я знизала плечима. Образився, як маленький. Наче я не бачила, як він дивився на Віолетту. Чоловіки, дорослі чи ні, усі однакові. Так каже мама.
Я відчинила хвіртку й зайшла у двір. Мама так і не розчистила сніг, тож я одразу вгрузла по кісточки, намагаючись ступати у свої ранкові сліди. Знову згадала про Сніжка, але вже без болю, як про щось, що давно минуло і забулося. Таки дивна ця людська здатність — витісняти з голови й пам’яті те, що травмує і робить боляче. Утім вона теж не завжди спрацьовує. От про батька я пам’ятаю. Мабуть, річ у тому, що він не робив мені боляче. Він просто зник.
Я відімкнула двері в хату. Бублик кричав так, наче не їв кілька днів і відморозив собі всі лапи. Кіт одразу прошмигнув на лежанку, сподіваючись зігрітися. У хаті теж було холодно, тому я не стала знімати куртку, лише розщепнула на ній змійку, зняла шкільний рюкзак і перевзулася в капці. Бублик із надією дивився на мене, мабуть, сподіваючись, що я розпалю піч і зігрію його лапки. Я засміялась. «Не зараз, малий». Мені не хотілося витрачати час на хатню роботу — кортіло написати листа батькові просто тепер, поки мами немає.
Узяла рюкзак і пішла до своєї кімнати. Тут було приємніше — груба ще не встигла до кінця охолонути. Кинула наплічник і приклала до стіни долоні, відчувши тепло. У пальцях почало поколювати — усе-таки варто вдягати рукавиці на вулиці. Але я не знаю, куди їх поділа, а просити маму купити інші не буду. Не ті в нас стосунки. Я сіла за стіл у куртці, дістала з шухляди зошит — цього разу ненависна алгебра, вирвала з середини подвійний аркуш. Похукала на пальці, потерла долоні одна об одну. Взяла з пенала ручку.
Привіт, тату.
Як у вас із погодою? У нас сьогодні сильний мороз. Пишу тобі, відчуваючи, як горять і поколюють пальці, бо йшла додому без рукавиць. Напевно, ти вже й забув, як воно — мерзнути від морозу. Сумуєш за зимою? Я б не сумувала. Краще жити в країні, де завжди літо. Думаю, ти там і живеш. Коли немає зміни пір року, одразу відпадає купа проблем. Наприклад, не потрібно купувати теплий одяг. А це ж суттєва економія! Ходи собі весь рік у футболці. Краса! А ще не треба щодня топити пічку і думати про дрова. Мама контролює кількість дров, які я щодня спалюю. Треба розраховувати так, щоб їх вистачило до кінця зими. Бо це дорого для нас. Якщо дрова закінчаться, доведеться сидіти в холодній хаті. Навіть наш кіт Бублик мерзне, а що вже казати про людей. Ось і зараз я економлю дрова — пишу тобі замість того, щоб розпалити грубу. Година письма — купа трісок і два товсті поліна. Сиджу в куртці, але то таке. Не головна моя проблема.