По-перше, треба було розповісти, чому я довго не писала. Знаєш, я з тобою така відверта, як не була ні з ким. Усе тому, що ти мої листи ніколи не прочитаєш. Ось зараз я це написала і раптом подумала, що викладаю свої думки хаотично. Пишу те, що приходить у голову, а не так, як учили в школі, коли все має бути змістовно і за планом. Але хоча б із кимось я маю бути собою, а не такою, якою мене хочуть бачити. Так от, що мала тобі розповісти. Насправді я хотіла написати про Сніжка. Сніжок — це мій пес. Був. Бо його вже немає. Мені навіть дивно, що я пишу це й нічого не відчуваю. Сніжок пішов туди, куди не треба було йти. Я його дуже любила. Але тих, хто пішов, краще відпустити. Я зрозуміла це за роки війни. Треба жити далі й піклуватися про себе.
Знаєш, сьогодні я знову відчула себе черствою і неспівчутливою. Може, це в мене спадкове від мами — вона точно така сама (про тебе я не знаю), — а може, такою мене зробила війна. Але я спіймала себе на думці, що не відчуваю співчуття. У нас є сусідка, яка живе через кілька хат. Так от у неї згорів будинок. Тобто зовсім згорів, повністю. Їй уже багато років — не знаю точно скільки, але впевнена, що за 70. Вона самотня, а тепер у неї ще й дому немає. Жахливо, правда? Найгірше те, що вона ставилася до мене добре — часто приносила їжу, коли знала, що я голодна, іноді навіть крадькома совала мені в кишеню гроші, хоча я відмовлялася, — а я не можу навіть зробити вигляд, що співчуваю їй. Я егоїстка? Можливо. Але такою мене зробив ти. І мама. І всі ті, хто робив мені боляче. Тому ми квити. Таке собі виправдання, але яке є.
По-друге… Я вже забула, що хотіла написати по-друге. А, точно! Мама знайшла собі мужика по інтернету. Німця. Його звати Зігфрід. Думаю, він високий, рудий і з бородавкою на носі. Наприкінці грудня вона збирається їхати знайомитися з ним наживо. І бере мене із собою. Ні, не в Німеччину — це було б занадто круто. До Харкова. Я спершу була проти. А потім подумала і вирішила: вона права. Хапається за свій шанс вирватися звідси. Нізащо у світі я не хотіла б бути такою, як вона. Але тут вона права. Тому я поїду з нею та буду грати роль її сестри, бо Зігфрід думає, що в неї немає дітей. А раптом саме цей німець допоможе мені стати стюардесою? Ти б хотів, щоб я прилетіла до тебе?
У мене сильно мерзнуть пальці, тому буду закінчувати. Напишу через кілька днів. А ти подумай, чи хотів би побачити мене. Дізнатися, чи схожа я на тебе. Я ненавиджу тебе за це — за те, що схожа на тебе. Краще б у мені не було нічого твого.
Л.
Коли дописала, зробила те саме, що й завжди, — підняла дошку й запхала лист у пакет під підлогою. Приховала від мами і, мабуть, від самої себе.
Цей лист став першим, але не єдиним, у якому я написала батькові про свої почуття до нього. Про складну суміш із ненависті, зневаги, образи та любові. Про те, у чому не хотіла зізнаватися навіть сама собі.
Я заховала лист і якийсь час просто сиділа й думала, яким би могло бути моє життя. Якби батько не покинув нас. Якби моїм батьком був інший чоловік. Якби мама бодай трохи любила мене.
Однак усі ці «якби» не могли змінити мого теперішнього.
Бублик, утративши надію зігрітися на лежанці, застрибнув мені на коліна. Я погладила його пухнасту спину задубілими пальцями. Треба розтопити грубу, бо вже настав той момент, коли мама сваритиме не за велику кількість спалених дров, а за собачий холод у хаті. Встала і скинула кота на підлогу. Той потягнувся, вигнувши спину, і з осудом глянув на мене. Надворі вже почало сутеніти, крізь вікна в кімнату просочувалася сірість. Сіре світло мого життя. Хоча світло мого життя швидше чорне. Я гмикнула власним роздумам і пішла розпалювати грубу.
Вогонь швидко розгорявся, облизуючи тоненькі тріски. Вони піддавалися йому і потріскували. Я сиділа просто на холодній підлозі й дивилася на вогонь. Простягнула до груби пальці. Спершу відчула приємне тепло, потім, коли піднесла руку ближче, — жар. Несподівано навіть для себе самої я випростала праву руку до кінця та засунула її у вогонь. Полум’я торкалося моїх пальців не більше кількох секунд. Я висмикнула руку й обхопила долоню пальцями другої руки, потім різко встала і засунула її у відро з недавно принесеною з колодязя крижаною водою, яке стояло біля рукомийника.