Вийняла руку тільки тоді, коли перестала відчувати пальці від холоду. Обережно витерла, підняла до світла лампи під стелею, щоб роздивитися, чи є пухирі. Рука поколювала від холоду, але на вигляд була ціла. Я поворушила пальцями. Опіків наче немає. Що на мене найшло? Чому я так вчинила? Внутрішній голос підказував, що я перевіряла себе на міцність, але я знала, що він обманює. Насправді я хотіла покарати себе за те, що така. Хоча не я була винна в тому, якою я є.
Я зняла светр із мокрим рукавом, повісила його над плитою й перевдягнулася в сухе. У хаті стало відчутно тепліше. Рука почала пекти й боліти, хоча пухирів не було. Я навіть кілька разів понюхала її, намагаючись відчути запах смаленого м’яса, але пальці пахли лише сумішшю диму та мила. І треба ж було запхати в грубу саме праву руку! От дурепа! Як я тепер писатиму і зроблю уроки? Сяк-так я начистила картоплі, дістала з морозилки крижані курячі стегенця. Коли кидала їх на сковорідку, мало не впустила просто на плиту — при наближенні до гарячої поверхні пальці наче знову запалали у вогні. Поки стегенця шкварчали на сковорідці, я згадала, що зіпсувала воду у відрі і треба йти до колодязя, щоб принести свіжої. Перш ніж вилити воду в рукомийник, знову опустила в неї руку, цього разу вже підкотивши рукав. Біль притупився, але не зник до кінця.
Накинула куртку, взулася, взяла відро й вийшла надвір. Електрику не вмикала — хоч уже стемніло, але сніг блищав і білів у світлі місяця, що висів зверху над двором. Дужка відра холодила попечені пальці, я ступила в сніг і відчула, як він сиплеться в короткі чоботи. Я спеціально йшла по глибокому, оминаючи протоптаний слід. Відійшла туди, де сніг лежав рівним білим покривалом, поставила біля ніг відро. Розкинула руки, заплющила очі — і впала навзнак. Сніг прийняв мене м’яко, як перина. За коміром і в рукавах одразу стало холодно, але я не звертала на це уваги. Я лежала, дивилася на місяць угорі й водила руками по снігу — угору-вниз, угору-вниз — наче летіла. Я знову заплющила очі й уявила, що лечу до батька в країну, де не буває зими.
— Ти здуріла?!?
Мамин голос був мов відро крижаної води, якої я так і не принесла. Я швидко схопилася на ноги, картаючи себе, що втратила пильність і дозволила їй побачити себе в цю мить слабкості — мить, коли я замріялася. Вона стояла напроти мене там, де сніг уже трохи притоптався. Її обличчя водночас здивоване і люте.
— Я тебе питаю — ти здуріла? — повторила мама, роздуваючи ніздрі. — Мені скоро їхати на зустріч до Зігфріда, а ти в снігу валяєшся. Це спеціально, щоб захворіти?!
— Та не збираюсь я хворіти, — буркнула я, витрушуючи сніг із капюшона. — Світ не обертається навколо тебе і твоїх мужиків.
— А ти мені не хами! — вона почала зриватися на крик.
У мене вже добряче змерзли голова і вуха, я накинула капюшон і взяла відро. Знову занила обпечена рука. Мені не хотілося сваритись, тому я примирливо сказала:
— Я просто хотіла зробити снігового ангела.
Але мама була налаштована саме на сварку.
— Ти знущаєшся? Що в тебе в голові? Тобі 15 років, які снігові ангели?
Я зітхнула й хотіла пройти повз неї, але вона схопила мене за рукав.
— Ти ще довго будеш мені нерви тріпати?
Алкоголь. Вона знову пила. Я відчула запах у словах, які вона на мене видихнула. Мама тримала мене за рукав і чекала.
Я нервово засміялась. Боюся, коли вона п’є.
— Я? Хто ще кому тріпає! Це ж ти постійно повторюєш, що я зіпсувала тобі життя!
Вона відштовхнула мене. Я мало не впала в сніг і ледве не впустила відро.
— Так і є! Якби не ти і твій батько, моє життя було б іншим! — крикнула мені в обличчя.
На очі навернулися сльози. Не те щоб я чула це від неї вперше, але щоразу було однаково боляче.
— Я не просила тебе мене народжувати! У всіх своїх проблемах винна ти сама!
Вона ще щось кричала, але я вже не слухала. Побігла по снігу до хати. Брязнула відром, кинувши його перед дверима. Сльози лилися самі собою, з носа теж потекло. Мене трусило, коли я відчиняла двері, — не так від холоду, як від її слів. У хаті було повно диму — стегенця, які я залишила на плиті, згоріли. Бублик сидів на лежанці й витріщався на сковорідку. Я схопила її і одразу ж пожбурила в рукомийник — ручка була гаряча, пальці знову горіли вогнем. Стягнула черевики — у них було повно снігу, шкарпетки мокрі, — і не скидаючи куртки, забігла до своєї кімнати та клацнула замком, укотре порадівши можливості зачинитися й нікого не впускати до себе. Якби ж так просто можна було не впускати людей не лише до кімнати, а й у життя.