Вдягнувши труси та чіпляючи на них прокладку, я згадала, як кілька років тому мені страшенно захотілося мати смартфон — у всіх однокласників були сучасні телефони, навіть Дімка носив старий батьків, але айфон — лише я ходила з допотопним «сіменсом», який дістався мені після смерті прабабусі. Однак я навіть не заїкнулася про це мамі. Така прірва була між нами, що легше було терпіти насмішки однокласників, які отримали додаткову причину познущатися, ніж попросити щось у людини, якій я заважаю і яка мене лише терпить.
У трусах і футболці я вийшла помити руки, потім зазирнула в мамину кімнату. Вона лежала на дивані, підпершись подушкою, і копирсалася в телефоні.
— Що хотіла? — спитала, не підриваючись від гаджета.
— 20 гривень. Прокладки закінчились.
Просити було соромно, тому я дивилася на свої ноги в старих капцях «бабуся стайл».
Мама зітхнула, відклала телефон убік, потягнулася за сумкою, що стояла біля дивана, покопирсалася в ній і вийняла зелену двадцятку. Простягла мені, другою рукою вже вхопивши телефон. Я не хотіла заходити. Вона нетерпляче потрясла рукою.
— Мені довго чекати?
Я зробила два кроки вперед і вихопила двома пальцями двадцятку. Вже у дверях у спину почула:
— А «спасибі» де?
— Дякую, — буркнула я, про себе додавши: «Аж підскакую».
— І двері за собою зачини, — скомандувала вона.
Хотілося гучно ними хряцнути, але я тільки обережно їх прихилила.
Я швидко вдягнулась і вийшла з хати, прихопивши рюкзак. Часу до уроків обмаль, а ще треба дорогою забігти до магазину за прокладками. Коли проминула колишню хату баби Віри, на яку намагалась не дивитися, відчула, як заболів живіт. А в мене, звісно ж, жодної таблетки знеболювального із собою. Якщо зовсім скрутить, доведеться просити в Клізми.
На сходах магазину я ледве не впала, дивом ухопившись рукою за перила. Невже не можна посипати цей лід сіллю? Заскочила всередину зла. Живіт болів усе сильніше.
Продавчиня, висока дебела тітка Любка зі вставними «золотими» (насправді залізними) зубами, сиділа за прилавком у чорній довгій шубі. Побачивши мене, вона встала й кивнула.
— У вас там слизько! — випалила я.
— Нормальні люди спочатку вітаються, — прошипіла тітка Любка у відповідь.
О так, звісно ж, я давно знала, що вона не вважає нормальною ні мою маму, яка зв’язалася невідомо з ким і народила ТАКУ дитину, ні саму мене.
— Доброго ранку, — буркнула я. — Дайте прокладки за двадцятку.
— За двадцятку нема. Найдешевші за двадцять один п’ятдесят, — відчеканила тітка Любка й переможно подивилася на мене.
Чорт! Я покопирсалася в кишені в пошуках дрібних монет і висипала на прилавок жменю дріб’язку по десять копійок. Відрахувала гривню п’ятдесят, зверху кинула двадцятку.
— Тоді за двадцять один п’ятдесят, — я усміхнулася настільки привітно, як тільки вміла.
Тітка Любка зневажливо підняла одну брову й подивилася на мене зверху вниз. Я продовжувала всміхатися. Вона повернулася спиною, узяла з полиці пачку й поклала переді мною на прилавок.
— Усе?
— Усе, спасибі. Передавайте привіт Колі, — я була сама люб’язність.
— Ах ти ж… — захлинулася словами тітка, та я вже схопила покупку й вискочила з магазину.
Обережно пройшла обледенілі сходи, учепившись у поручень. Не знаю, що на мене найшло і чому я це їй сказала. Зазвичай я поводжуся чемно, хоча бачу її ставлення. Живіт скрутило так, що я аж зігнулася. Напевно, це все місячні. Я не вірю у всілякі ПМСи, але настрій міняється стопудово.