— 90 на 60, — оголосила медсестра результати вимірювання. — Ти зранку щось їла?
Я похитала головою у відповідь, не розплющуючи очей. Не хотіла бачити, з якими виразами на обличчях вони всі дивляться на мене. Шкодують, насміхаються?.. Чи, може, їм байдуже, що я лежу тут, на обсипаній крейдою підлозі, і всі вони — від директорки до прищавого однокласника Борьки, який зазвичай сидить на останній парті позаду мене й часто боляче штрикає в бік пальцем, — розглядають мене з цікавістю, як ще живу комаху, насаджену на шпильку?
— Принесіть міцного солодкого чаю, треба підняти тиск, — медичка приклала руку до мого лоба. Рука була гаряча й шорстка. — Допоможіть її посадити.
Кілька пар рук знову підхопили, мені навіть не треба було переставляти ноги, і посадили на вчительський стілець. Хтось приніс чай, тицьнув у руки. Я механічно піднесла чашку до губ, ковтнула солодку гарячу рідину, обпікаючи горло й піднебіння, і знову закашлялась. Я здригалася від кашлю, і чай вихлюпнувся мені на спідницю. Медсестра вихопила в мене чашку, легенько гепнула по спині.
— Не поспішай, — поклала руку мені па голову. — Що ж ти зранку не снідаєш, дитино? Дивись, худа яка, тиск низький, ВСД у картці стоїть. Їсти треба перед школою обов’язково.
Я завмерла. Її пальці гладили мене по голові.
Моя мама ніколи так не робила, навіть коли я була маленька. Вона дратувалася щоразу, коли купала мене. «Твоє волосся як мочалка», — намилюючи голову, казала вона й вихлюпувала мені на тім’я ківшик води. У дитинстві в мене завжди була коротка стрижка — мама не питала, чи хочу я її, так вона вирішила. Думаю, вона не хотіла зайвий раз торкатися мого волосся, бо воно нагадувало їй про мого батька. Коли мені виповнилося десять, я навідріз відмовилася стригтися й відростила косу. Ну, якщо можна назвати косою те, що виросло в мене на голові. Те, що кучерявилося, звивалося й стирчало в різні боки.
Зранку в мене був щоденний ритуал — спершу пригладити волосся вологими руками, потім зафіксувати гелем чи пінкою й нарешті зібрати у високий хвіст. Із моїм жорстким кучерявим волоссям інакше не можна.
— Тобі вже краще?
— Що?.. — я сфокусувала погляд на медсестрі.
— Я питаю, як ти себе почуваєш? — вона прибрала руку й дивилася на мене зі співчуттям.
— Наче краще. Можна я піду додому? Я не хочу в лікарню.
— Допий чай спочатку, а я покличу директорку, — медсестра тицьнула мені в руку чашку. — А ви чого роти пороззявляли? Це вам не вистава! — крикнула на однокласників, які штовхалися біля вчительського столу.
— Ану швидко сіли на свої місця! — гаркнула Бісектриса, яка саме ввійшла до класу з директоркою.
Зачовгали ноги, загуркотіли стільці — і за кілька секунд біля мене стояли лише дорослі.
— Як вона себе почуває? — директорка зверталася до медсестри так, наче я була неживим предметом.
Я опустила очі й ковтнула солодкий чай. Запаморочення відступало, замість нього з’явилася слабкість. Чашка здавалася важкою, наче трилітрова банка. Для надійності я обхопила її обома руками.
Наді мною гули голоси.
— Зараз ще раз виміряємо тиск, і, думаю, можна відпустити її додому.
— До лікарні везти не потрібно?
— Ні-ні, тут нічого страшного, вегетосудинна дистонія, ще й зранку, каже, не їла. Перехвилювалася біля дошки, правда ж, Ларисо Карлівно?
— Так-так… мабуть… Так-так. Перехвилювалася. Хоча задача простенька…
— Ну ви ж знаєте, як воно буває. Ці дівчата… вони такі чутливі стали… усього тепер бояться… психіка не витримує таких навантажень…
— Треба, щоб її забрали додому, відпускати саму не можна в такому стані. Тим більше, у наших обставинах…
— Єфремова, у тебе вдома хтось є?
— Єфремова?..
— Єфремова!
Я здригнулася, зрозумівши, що кличуть мене.
— Удома хтось є? — повторила медсестра.
— Немає, мама на роботі, — я поставила чашку на стіл і тепер дивилася на всіх них, задерши голову.
— Диктуй номер, — скомандувала директорка.
— Не пам’ятаю, — збрехала я.
Найменше я зараз хотіла вислуховувати від мами за те, що їй довелося кинути клієнтку зі свіжонанесеною фарбою на голові.
— То подивись у мобільному. У тебе ж є мобільний?
— Я його вдома забула.
— Ларисо Карлівно, скажіть класній, щоб набрала матір Єфремової. Хай прийде забере її зі школи, — директорка була непохитна.
— Не дзвоніть мамі, не треба, — мені вже хотілося плакати. — Я сама дійду.