Коля — це син тітки Любки, старший за мене на кілька років. Він сидів у колонії за вбивство, і щовихідні вона їздила до нього з передачками. Пам’ятаю, як він дражнив мене в дитинстві та бив у шкільному коридорі. Я зняла рюкзак і запхала в нього пачку прокладок. Глянула на телефон — 8:25. До початку першого уроку залишалося п’ять хвилин. Закинула на спину рюкзак і побігла, марно намагаючись не звертати уваги на біль унизу живота.
У клас я влетіла одночасно із дзвінком. Дімка, як завжди, уже сидів у повній бойовій із підручником і зошитом напоготові. Поглянувши на нього, я зрозуміла, що забула головне — святково вдягнутися, як просила класна керівничка. Я в мишачого кольору светрі й чорній спідниці по коліно поруч із його білосніжною сорочкою та краваткою здавалася попелюшкою біля принца.
— Щось ти не дуже святково вбрана, — зауважив Дімка.
— Нема настрою святкувати, — огризнулася я, передчуваючи напис у щоденнику: «Прийшла до школи неохайна».
Я роззирнулася. Так і є, лише я приперлась, як незрозуміло хто. Віолетта в короткій чорній сукні — зверху облягає, від пояса йде грайливими складками — стояла в оточенні кількох однокласників і заливисто сміялася, накручуючи білявий локон на палець. Борька витріщався на її груди й дурнувато всміхався.
— О Боже… — простогнала я, сідаючи поряд із Дімкою.
Швидше б цей день закінчився.
Двері відчинилися, і до класу ввірвалася класна. Розмови швидко стихли, усі розбрелися по місцях. Я глянула на Віолетту — вона сіла за парту, продовжуючи всміхатися, упевнена у своїй красі та популярності.
Я раптом згадала, як восени вона прийшла на фізкультуру в просторій футболці без ліфчика. У той день ми саме здавали нормативи і бігали крос. Усі хлопці дивилися не під ноги, а на те, як підстрибують її груди під час бігу. Я бачила її майже голою, коли ми перевдягалися, тож знаю, що стрибати там було чому — мабуть, упевнений другий розмір, не те що мій нульовий. Навіть у цьому я зеро. Так от, наприкінці уроку фізручка вишикувала всіх у шеренгу, а Віолетту вивела й поставила попереду. А потім сказала, що якщо ходити, а тим паче бігати без ліфчика, як це робить Сколкіна, груди обвиснуть до колін і стануть, як вуха спанієля. Віолетта стояла червона, наче варений рак. Хлопці сміялися й підпускали жартики, дівчата відводили очі, радіючи, що це не вони на її місці. Потім я бачила, як Віолетта плакала в класі. Після уроків вона сіла в «бмв» до чоловіка, який часто її забирав. Про інцидент на фізрі швидко забули, і він не позначився на Віолеттиній популярності — навіть збільшив її, бо ж кому бути популярною, як не красивій дівчині, що має такі груди. Але сьогодні, у цей момент я згадала її приниження з насолодою.
Тим часом класна керівничка розгорнула журнал і зробила перекличку. Потім повідомила, що замість фізики в нас буде виховна година та інструктаж із техніки безпеки перед канікулами, а в кінці уроку всім роздадуть новорічні подарунки від спонсорів. Я хмикнула: якось випадково почула, що Віолетта називала «спонсором» того чоловіка на «бмв».
Пів години всі слухали, як занудним голосом класна керівничка розповідає про укриття, обстріли, міни та осколки — про все те, що ми й без неї знали не перший рік. Я сиділа, закинувши ноги одна на одну й міцно їх стиснувши, — здавалося, так менше болів низ живота. Коли класуха закінчила, то підняла Романюка й Кольцова, найбільших і найсильніших хлопців у класі, і разом із ними принесла з учительської два ящики з новорічними подарунками. У яскравих пакунках були цукерки — спонсори привозили їх щороку і роздавали всім учням школи як дітям, що навчаються в сірій зоні. Подарунки роздала особисто керівничка — поставила перед кожним присутнім на парті. Майже всі одразу полізли дивитись, які цукерки привезли цього разу. Я стрималася. Не те щоб мені не хотілося цукерок, просто не хотілося бути як усі.
Я глянула на Дімку й побачила, як він зачаровано дивиться на Віолетту. Усередині піднялася хвиля роздратування. Я демонстративно закашлялася, щоб він звернув на мене увагу, але Дімка й голови не повернув. Віолетта тримала розгорнуту цукерку двома пальцями. Якась шоколадна, може, «Каракум» чи «Червоний мак». Віолетта піднесла цукерку до рота і повільно обхопила її губами, відкусила й облизнулася. Більше я на це дивитись не змогла. Тим часом класна керівничка виставила оцінки за семестр, роздала останні настанови і вшилася, пообіцявши повернутися після останнього уроку та видати табелі. Попереду були алгебра й геометрія.
На перерві я таки забігла до Клізми попросити таблетку, бо вже ні про що, крім болю в животі, думати не могла. Медсестра дала мені якусь маленьку пігулку. Я швидко її проковтнула й подякувала. Клізма хотіла ще щось запитати, можливо, про те, чи не непритомніла я більше, але я вже зачиняла за собою двері, бо бігла надвір. Туалет у нас на вулиці, а треба було змінити прокладку, щоб не отримати неприємного сюрпризу посеред уроку. Я боялася цього найбільше в дні місячних. На уроках сиділа, як на голках, бо часто уявляла: я встаю відповідати або виходжу до дошки, а ззаду на штанах чи спідниці криваві плями. І байдуже, що мій одяг переважно чорний, — як моя душа, аха-ха, — усе одно мене охоплювала паніка щоразу, коли я довго не міняла прокладку. Усередині все стискалось — я чекала, що всі це помітять і почнуть сміятися, отримавши ще один привід для знущань. Булінг — ось як це називається. Я знаю про це не тому, що така розумна, просто в школі висять плакати про протидію булінгу. Виходить, плакати є, а протидії немає, бо булінг теж є.