Переді мною було ще кілька прізвищ, але їм запитань Бісектриса не ставила. Вони просто сідали біля неї й чекали, поки вона перегляне поточні оцінки і вирішить, що ставити за семестр.
— Єфремова.
Я встала, взяла зошити і на ватяних ногах пішла до її столу. Серце гупало просто в горлі. Сіла, тримаючи зошити на колінах крижаними пальцями. Бісектриса мовчки зиркнула на мене своїми страшно підведеними очима і втупилася в журнал. Її підфарбовані губи ворушилися, коли вона подумки читала мої оцінки. Потім Бісектриса зітхнула і знову глянула на мене. Я сиділа й не могла дихати від страху. Математичка похитала головою і ще раз зітхнула. Вона була так близько, що я в деталях могла роздивитися, що шкіра в неї груба, пориста, на лівому оці трохи розмазалася підводка, а фарбуючи губи, вона виходить за контур. Бісектриса теж роздивлялася мене, немов гіпнотизувала. Губи її смикнулися вгору, наче вона поривалася мене щось спитати, але тільки знову зітхнула, перевела погляд на журнал і поставила там якусь оцінку. Я боялася дивитись яку.
— Єфремова, вільна. Кротов!
Я пройшла до свого місця, зачепивши Дімку плечем, — мене хитало. Упала на стілець, крадькома обвела поглядом однокласників. Ніхто з мене не сміявся — усі були зайняті чимось своїм. Дімка вже щось відповідав Бісектрисі. Я глибоко вдихнула кілька разів. Серце заспокоювалось. Тільки зараз я помітила, що досі стискаю зошити — так, що на них залишився слід від моїх пальців.
Після уроків класна керівничка прийшла роздати табелі. 7, 8, навіть 10 з української літератури. Навпроти алгебри та геометрії стояли дев’ятки. Мені аж подих забило. Невже? Невже вона мене… пожаліла? Від цієї думки стало неприємно. Не люблю, коли мене жаліють. Але чомусь люди навколо мене ділилися на тих, у кого я викликала жалість, і на тих, у кого я викликала неприязнь. Схоже, Бісектриса перейшла з неприязні до жалості.
— Що там у тебе? — запитав Дімка, заглядаючи мені через плече.
— Та норм наче, — я зітнула плечима. — Навіть Бісектриса змилостивилася.
— Ого! — Дімка аж присвиснув, коли побачив, що саме вона поставила. — Це тр-реба відсвяткувати.
— Я завтра їду до Харкова.
Він витріщив очі й хотів далі щось запитати, але класна керівничка зажадала уваги й тиші — вона раптом згадала, що забула сфоткати нас усіх із подарунками від спонсорів, тож довелося брати недогризені пакунки з цукерками і зображати радість від їх отримання.
До цієї розмови ми повернулися дорогою додому. Чесно кажучи, мені не хотілося нікому розказувати про причину поїздки, про маму й бридкого Зігфріда, тому я вже пошкодувала, що розбовкала про це Дімці, і спробувала вшитися зі школи першою. Не знаю, де в нього взялося стільки моторності з його короткою ногою, але він мене наздогнав, ще й здалеку почав репетувати, щоб я його почекала. Довелося зупинитися посеред засніженої стежки і стояти, поки він, накульгуючи, не дійде до мене.
— Хух, ну ти й швидкість увімкнула! — видихнув Дімка і зиркнув на мене своїми блакитними очима. — Ну так р-р-розказуй, чого їдеш?
Я запхала руки в кишені й неквапливо пішла вперед, обдумуючи, сказати правду чи збрехати.
— Ну… мама познайомилася там із мужиком, — врешті видавила з себе я.
— Мужиком? — недовірливо спитав Дімка.
Він був без шапки, і його русяве волосся, яке давно треба було підстригти, розметалося в різні боки під час бігу.
— Ну так, а що тебе дивує? Вона що, не може знайти собі мужика?
— Звісно, може, — підтвердив Дімка. — Але чого ти тоді їдеш, вона ж собі мужика знайшла, а не тобі.
Я закотила очі під лоба, хоч він цього й не побачив.
— Тому що я неповнолітня. Як вона мене залишить тут саму?
— У тебе вже є паспор-рт, — навів аргумент Дімка.
— І що з того? У тебе теж. Ти б хотів лишитися тут сам під час зимових канікул? Новий рік, Різдво — а ти сам. Уяви: батьки поїхали, сказали: «У тебе ж є паспорт, розберешся». Хотів би? — спитала я вже дещо роздратовано, продовжуючи йти вперед і не дивлячись на товариша.