— Ну… мабуть, ні, — протягнув він. — Але погодься, усе одно це дико: їхати з матір’ю на побачення. На її побачення.
— Свічку не триматиму, — буркнула я. — І чого ти взагалі причепився? їду, то й їду. Подалі з цієї діри, ти ж сам казав!
Я різко зупинилася, він теж. Тільки зараз я помітила, що він уже став вищий за мене.
— Та пр-росто питаю, коли ти повер-рнешся.
— Тобі яка різниця?
— Ніякої, — Дімка зітнув плечима й обігнав мене, пішов уперед. — Абсолютно ніякої.
Решту шляху він кульгав перший, я йшла за ним. Біля моєї хати буркнув «пока» і, не озираючись, пішов далі. Мені не хотілося прощатися з ним отак. Наче й сварки не було, але ми посварилися. І тепер раніше початку другого семестру помиритися не зможемо. Я вже було відкрила рот, глибоко вдихнула і набрала повні легені повітря, щоб покликати його, але тут згадала, як він дивився на Віолетту, коли та їла цукерку, і з шумом видихнула. Нехай іде.
* * *
Удома на мене чекав сюрприз. У хаті тепло, у плиті горить вогонь, Бублик спить під духовкою, пахне чимось смачним. Мама й раніше часом не ходила на роботу, але такі спонтанні вихідні не надихали її на куховарство і створення домашнього затишку. Значить, усе-таки непокоїться, що я можу відмовитися їхати з нею. Грає роль хорошої мами. Я гмикнула. Ну-ну. Зняла рюкзак, роззулася, повісила куртку, попередньо запхавши шапку в рукав, помила руки. Бублик активізувався й занявчав, крутячись під ногами. Я підняла кришку сковорідки. Нічого собі, котлети! Я навіть не пам’ятаю, щоб вона готувала їх раніше. У каструлі картопляне пюре, ще тепле. Мій живіт голосно забурчав, отримавши сигнали від мозку про їжу.
— Як оцінки за семестр?
Мама стояла у дверях своєї кімнати в тому ж халаті, що й зранку, і уважно дивилася на мене.
Мене раніше збивала з пантелику ця її манера питати одразу в лоб те, що вона хотіла дізнатись, без привітань і зайвих сентиментів. А потім я вирішила, що це навіть зручно — отак окреслювати кордони наших стосунків. Насправді ж її цікавлять не мої оцінки, а те, коли я стану достатньо дорослою, щоб вона перестала бути за мене відповідальною.
— Нормальні, — буркнула я, дивлячись їй в очі. —Дев’ять з алгебри й геометрії.
Мама мовчала. Я теж, але чекала, коли заговорить вона.
— Пообідай і збери свої речі. Ідемо на тиждень. Потяг завтра вранці, — врешті сказала мама.
— Святковий прощальний обід? — не стрималася я.
Вона відмахнулась і зачинила двері в мене перед носом. Ясно, розмову закінчено. Десь зсередини почало підніматися почуття образи — ну чому все так, чому все так саме зі мною, бувають же нормальні сім’ї?! Але я заглушила його, зосередившись на їжі. Я вже навчилася так робити — переключатися з думки, що стає руйнівною, нав’язливою і в якій загрузаєш надовго, як у багнюці. Головне — думати про щось інше. Байдуже про що. Дивно, але це спрацьовує.
Від думок про котлети в животі знову забурчало. Я поїла, поділившись із Бубликом половиною свого обіду. Жувала котлету й думала, які речі брати з собою? І що я там робитиму, куди ходитиму в тих речах? Навіщо я взагалі на це погодилася? Бублик застрибнув на коліна і замурчав. Точно, я про нього геть забула! Хто ж його годуватиме? Я розгублено гладила кота по голові. Мамі до нього байдуже, вона не буде перейматися його долею. Доведеться вирішувати це питання самій. Раніше можна було покластися на бабу Віру, але тепер баби нема. Залишається тільки Дімка. Більше мені немає до кого звернутися.
Я скинула Бублика на підлогу й витягла з рюкзака телефон. У мене був записаний його номер, хоча дзвонила я йому дуже рідко — щоб запитати домашнє завдання, коли хворіла та пропускала школу. Знайшла його в телефонній книзі — він там був підписаний просто «Кротов» — і натиснула кнопку виклику. Говорити сидячи я не могла, тому схопилася на ноги й заходила кімнатою туди-сюди. Бублик скочив на стілець і витріщився на мене бурштиновими очима.
— Алло, — врешті після гудків у трубці почувся стриманий Дімчин голос.
— Привіт, як справи? — я намагалася говорити весело й невимушено.
— Ми вже бачилися сьогодні, — нагадав він.
Мені треба було чимсь зайняти вільну руку, тому я підійшла до Бублика й почала пальцем малювати узори в шерсті на його голові.
— Е-е-е-е… точно. Слухай, у мене до тебе питання життя і смерті, — перейшла я до справи.
— Ну? — Дімка чекав.
Коту набридли мої маніпуляції і він спробував укусити мене за палець. Я знову заходила туди-сюди.