— Ну, я ж їду на тиждень, ти знаєш. Але не уявляю, що робити з Бубликом…
— Це з котом? — уточнив Дімка.
— Ага. Він не витримає тиждень.
— І ти, типу, пр-росиш мене, щоб я його годував?
— Ну так, кого ж мені ще просити. Більше нікого…
Дімка лише сопів, не говорячи ні слова. Я терпляче чекала.
— Ну, окей, я його забер-р-ру, поживе в сар-раї. У хату й не пр-роси — батьки не дозволять.
— Дякую, ти найкращий друг у світі! — я зупинилася й заусміхалася від радості, бо в цей момент справді так думала.
Дімка зітхнув. Я була впевнена, що при цьому він закотив очі під лоба.
— Коли його забр-рати, сьогодні?
— Ну, бажано. Увечері.
— Окей. Буду о 20-й, — промовив він і відключився.
Я підхопила Бублика й затанцювала з ним кімнатою. Кіт почав вириватися, певно, вирішив, що я здуріла, і подряпав мені руку.
— От дурко! — засміялася я.
Радість від того, що я змогла прилаштувати в добрі руки Бублика на час моєї відсутності, тепер затьмарили невпевненість і страх, які я відчувала перед поїздкою.
Нехай, думала я собі, запихаючи в шкільний рюкзак, із якого витягла всі зошити й підручники, свій єдиний святковий білий светр, — принаймні зміню обстановку на тиждень, на цілий тиждень свого життя.
Нехай, заспокоювала себе, вагаючись, брати спідницю чи достатньо буде лише штанів, — хоч не буду себе картати, що змарнувала спробу уникнути ПТУ і змитися з цієї діри.
Нехай, розмірковувала я, паруючи шкарпетки, — може, тоді, коли мама врешті стане щасливою з цим бридким Зігфрідом, вона буде добрішою до мене і, може, навіть полюбить, бо це ж нормально — любити свою доньку?
Нехай.
Я поїду.
Поїду бодай для того, щоб підтвердити своє існування.
Коли рюкзак був зібраний, а до восьмої години вечора та приходу Дімки ще лишалася купа часу, я вирішила написати батькові, незважаючи на те, що мама поряд. У разі чого, я завжди можу зробити вигляд, що навчаюся. Усі шкільні зошити були списані вже за середину, і мені довелося взяти альбомний лист. Не знаю чому, але коли я вивела першу літеру, в голові тенькнула думка: цей лист буде останнім. Від неї серце запульсувало швидко-швидко, наче я довго бігла чи йшла до дошки, коли мене викликала Бісектриса. Я глянула на свою ліву руку з підсуканим рукавом — завжди підтягую рукави вгору, коли пишу, — волосся на ній наїжачилося, наче від холоду, хоча в кімнаті давно вже було тепло від груби. Шкіра мала майже такий самий колір, як і старий полірований письмовий стіл, за яким училася ще моя мама. Я глибоко вдихнула і продовжила.
Привіт, тату.
Знаєш, щойно мені сяйнула думка, що це буде мій останній лист до тебе. Не розумію, звідки я це взяла. Просто я так відчуваю. Тож, напевно, треба сказати тобі все, що боялася й соромилася сказати раніше.
Так от. Я ненавиджу ім’я, яким ти мене назвав. Ім’я, колір шкіри та волосся — ось і все, що ти мені залишив. Мама ніколи не називає мене справжнім ім’ям, це вона почала кликати мене Лілею. Зараз вона про тебе навіть говорити не хоче. А якщо згадує, то з ненавистю. Але ж колись у вас із мамою все було окей, ви любили одне одного. Правда ж, любили? Інакше б навіщо ви народили мене! Навіщо ви народили мене?
Знаєш, це важко — почуватися інакшою, коли тобі 15. Я дивлюся на своїх однокласників і розумію, що вони не такі, як я. Хоча ми ж начебто живемо в більш-менш рівних умовах — умовах діри, з якої всі, хто хотів і міг, уже вибралися, в умовах, коли не знаєш, де наступного дня впаде міна й чи виживеш ти взагалі. Може, я трохи перебільшую, але десь так воно і є. Так от, мої однокласники — ну, за винятком хіба що Дімки Кротова — ніколи не зрозуміють, як я живу і що відчуваю. У них усе нормально, бо вони самі — нормальні. А я — ні. Я наче інопланетянка, яка не схожа на них навіть зовнішньою оболонкою. Думаю, такі ж відчуття були й у тебе тут. Ти ж так (само) почувався поряд із мамою — інакшим? Це тому ти втік і кинув нас? Кинув мене!
Усе було б по-іншому, якби ти був поряд. Навіть якщо б мий почувалися інакшими, нас би було вже двоє. Двоє несхожих на інших у цій дірі.
Але ти вирішив по-своєму. Не знаю, з якої причини. І, мабуть, уже й не хочу знати. Я пробачила тобі, тату. Але не забула. Таке ніколи не забувають. Завтра зранку ми з мамою їдемо до Харкова.
Не пам'ятаю, писала я тобі чи ні, але вона знайшла собі мужика. Німця, його звати Зігфрід. Вона думає, що він її квиток у щасливе життя. Про тебе вона колись теж, напевно, так думала? Хай там як, а я їду з нею. І хай цей огидний Зігфрід стане моїм квитком у майбутнє. Я не хочу прожити тут усе життя, щоб стати такою злою, як мама. Не хочу жити серед людей, які дивляться на мене, як на прибулицю з космосу. Може, десь в іншому місці я не почуватимуся чужою і зможу навіть бути щасливою. І прийняти себе такою, як є. Колись. Може. Але в цьому не буде твоєї заслуги.