Я б усе-таки хотіла тебе колись побачити. Але час зізнатися — цього ніколи не станеться. Ти, мабуть, нормально почуваєшся у своїй країні та навіть не згадуєш, що в тебе є донька.
Але я є.
Я хочу, щоб ти знав, — я є.
Я. Є.
Прощавай.
Л.
Я відклала ручку і згорнула списаний аркуш удвоє чистою стороною назовні. Якусь мить сиділа й думала, чому, власне, вирішила, що цей лист до батька буде останнім? Може, я просто виросла? Улітку наступного року мені буде 16. Я вже давно не вірю у Святого Миколая, Діда Мороза й у те, що колись знайду батька. Я ще раз згорнула лист і запхала його до сховку. Більше робити було нічого. Вийшла в передню кімнату й увімкнула телевізор. Двері маминої кімнати були зачинені. Стишила звук — мама не любить, коли я гучно щось дивлюся, а зараз я не хотіла скандалів. Увімкнула чайник, сіла на стілець біля столу і втупилася в екран. На коліна зразу вмостився Бублик. Я глянула на годинник — до приходу Дімки ще 40 хвилин.
У телевізорі показували чорношкіру родину. Мати, батько, дівчина-підліток. Здасться, у них були якісь проблеми й вони постійно сварилися. Я подумала, що ми б поводилися так само, якби батько не пішов, бо моя мама має чорний пояс зі сварок. Сама засміялася з придуманого каламбуру — має чорний пояс, але не чорна. Чайник клацнув і вимкнувся. Я скинула кота й залила пакетик чаю окропом. Водночас подумала, що непогано було б помити руки, та нехай уже.
Кинула погляд на телевізор — дівчинка жалілася подрузі, що батьки її не розуміють. Ха, та що ти знаєш про нерозуміння! У мене чорний пояс із нерозуміння мене іншими. Поки я колотила ложкою чай, вона страждала, а Бублик не втрачав надії знову залізти мені на коліна. Я подумала, що треба його погодувати і знайти коробку, в якій ми понесемо його до Дімки, щоб кіт не дременув по дорозі. Намагаючись не гримнути кришкою, узяла зі сковорідки найбільшу котлету й покришила Бубликові. Кіт швидко її зжер, мені навіть не довелося просити його їсти швидше — мама б мене вбила, якби побачила цю картину. Потім дала йому ложку картопляного пюре. Чула, що це шкідливо для котів, але чим його ще годувати? Бублик ум’яв і це та почав умиватися, сидячи біля теплої плити. Я заглянула в грубу — мама засипала вугілля, і воно вже майже прогоріло. До ранку тепла вистачить. А потім ми все одно поїдемо.
Понишпорила кімнатою в пошуках коробки, але нічого не знайшла. Вийшла в сіни — теж нічого. Довелося лізти на горище. Там було страшенно темно й холодно. Підсвічуючи маленьким кишеньковим ліхтариком, я врешті змогла відрити картонну коробку потрібного розміру. Струсила з неї сніг, що насипався через маленькі дірки в даху, які залишилися після осколків. Я знаю, що коли дивитися на наш дах ізсередини в сонячний день, він на вигляд як решето або друшляк. Як іде дощ чи розтає сніг, нас заливає попри розставлені на горищі тази й каструлі, а стеля мокріє та пливе жовтими плямами. Мама каже, що перекривати дах немає сенсу. І я її розумію — вона просто хоче звалити й залишити все, як є. Прихопивши коробку, я злізла з горища.
Наступні кілька хвилин я намагалася запхати Бублика всередину — а він уперто видряпувався й тікав. Урешті-решт, знаючи любов кота до коробок, я просто лишила її відкритою та сіла пити чай. До приходу Дімки залишалося десять хвилин. Через п’ять із них Бублик уже спав у коробці. Я допила чай, надягнула шапку і куртку, взула черевики, зав’язала коробку мотузкою — котові це явно не сподобалося, він почав вовтузитися й репетувати всередині — і вийшла на вулицю.
Здається, посилився мороз — він обпікав ніздрі та руки. Я обережно пішла посипаною попелом стежкою до хвіртки, намагаючись не випустити коробку з котом — вона ходо-ром ходила в руках. Дімка вже чекав. У напівтемряві, яку не могла розсіяти ввімкнена на порозі слабка лампочка та далекі ліхтарі на вулиці, я бачила лише його фігуру, силует, не маючи змоги розгледіти вираз обличчя.
— Ось, — я обома руками тримала коробку перед собою.
Дімка обережно її взяв. Бублик продовжував верещати й намагався вирватися. Ми пішли до Дімчиного будинку під акомпанемент котячих криків про допомогу.