Коли Дімка спокійний і йде повільно, його кульгавість майже непомітна. Зараз він просто мовчки йшов поряд.
— Заберу його через тиждень, — мовила я, бо відчувала, що тиша затягнулася.
Дімка напевно кивнув, але цього не було видно в темряві.
— Зібр-рала р-речі? — спитав без цікавості, аби підтримати розмову.
— Ага, що там збирати, — відповіла я.
Далі знову мовчки. Я гарячково думала, що сказати.
— Ти на Новий рік удома? — вимовила перше, що спало на думку.
— Звісно, куди ж я піду. Та і їхати нікуди, — спокійно сказав Дімка.
— А ми могли б відсвяткувати разом, якби мама… якби я залишилася сама, — бовкнула я й одразу пошкодувала.
Він мовчав. Добре, що в темряві не видно виразу обличчя. Ні мого, ні його.
Ми зупинилися перед залізними ворітьми Дімчиного двору. До війни я пам’ятаю їх яскраво-синіми. Тепер вони зблякли, облізли і в розсіяному світлі ліхтаря здавалися просто сірими, як і шиферний паркан. Я знаю, що подекуди шиферини побили осколки і Дімчин батько позатуляв найбільші дірки зсередини дошками та іржавими шматками заліза.
Бублик продовжував репетувати, намагаючись вирватися зі своєї картонної в’язниці.
— Ну, я піду, бо він зараз усе тут р-рознесе, — мовив Дімка, притискаючи коробку обома руками. — Не пер-реживай, я доглядатиму за ним. Я ж обіцяв.
— Ага, — сказала я і додала: — Я подзвоню тобі. Пока.
Я вже відвернулася і зробила кілька кроків, як Дімка сказав мені в спину:
— Нехай усе вийде, Ліль. Нехай у тебе все вийде.
Озирнувшись, я махнула йому рукою й побігла. На душі було паскудно. Хотілося ревіти вголос, але я кусала губи, намагаючись стримати ридання, тому сльози просто холодили обличчя. Зупинилась я в себе у дворі. Серце калатало аж у горлі. Я присіла, щоб вирівняти дихання. Обома руками нагребла чистого снігу та витерла ним обличчя. Пальці від холоду аж заніміли. Я приклала руки до лиця і прошепотіла:
— Нехай у мене все вийде.
* * *
Потяг до Харкова вирушав пообіді. Уже сидячи в ньому разом із мамою, я думала про сьогоднішній метушливий ранок і намагалася вгамувати хвилювання, що накочувалося хвилями, як море. Зігфрід постарався — нам дісталися нижні полиці, хоча їхати було не більше чотирьох годин. У купе ми поки залишалися самі. Я застелила собі постіль, сіла і стала дивитися у вікно. Там пропливали села, засніжені поля та лісопосадки. Звичний пейзаж, у якому я виросла.
Мама весь час длубалася в смартфоні, робила селфі й фотографувала купе — очевидно, надсилала німцю докази, що ми їдемо. Точніше, що їде вона. Ну і я з нею причепом. Провідниця перевірила квитки й запропонувала чай. Мама розщедрилася і замовила два. З шоколадними вафлями. Їжу в дорогу з собою ми не брали — я не встигла зібрати, а мама сказала, що Зігфрід нас увечері нагодує в ресторані. Я тоді скептично підняла брову, але промовчала. Цікаво, який насправді цей німець? Я навіть не бачила, який він на вигляд, тому вирішила й далі уявляти його бридким рудим «бородавочником». Сьорбаючи солодкий чорний чай, я згадувала нашу минулу поїздку до Харкова, на яку мама покладала стільки ж надій — і яка обернулася повним фіаско.
— Ну все, Зігфрідові відзвітувала, що ми їдемо, — врешті сказала вона, поклавши телефон на столик.
Усмішка на обличчі та щасливий голос свідчили: вона в піднесеному настрої. У такі моменти в ній прокидалася прихильність до всього світу. І навіть до мене.
— Смачні вафлі? — запитала мама і вгризлася зубами у свій батончик.
Я кивнула з повним ротом, радіючи, що не треба зараз нічого казати. Коли мама говорила до мене м’яко й привітно, я не знала, як реагувати. І тому почувалася ще незручніше, ніж коли вона спілкувалася у своїй звичній діловій претензійній манері. Тому я просто відкушувала вафлю, старанно жувала й запивала чаєм.
Але мама не вгавала. Швидко доївши, вона мрійливо зітхнула, дістала з сумки дзеркальце й помаду та почала поправляти макіяж. Нафарбувала губи, глянула на мене і сказала:
— Чоловіки люблять красивих жінок.
Вафля закінчилася, тому я відвернулась і втупилася у вікно. У замкненому просторі купе мама була ще більш чужою, ніж удома, і я це гостро відчувала.
— А знаєш, чому він на мене запав?
Я не бажала цього знати. Просто хотіла, аби вона замовкла й відчепилася від мене. Проте повернула до мами голову, зобразивши цікавість.
— Ну?
Усе ж таки ми мама й донька, і нам потрібно якщо не мати якісь добрі стосунки, то хоча б імітувати їх.