— Бо я дала зрозуміти йому, що він для мене король.
Що за фігню вона несе? Чому я маю все це слухати? На щастя, у цю мить у мами задзвонив телефон — хтось хотів записатися на стрижку. Певно, якась її приятелька, бо вона довго їй пояснювала, що їде в Харків до «офігенно багатого мужика».
Мені стало гидко це слухати, тому я вийшла в коридор. Сходила до туалету, а потім просто стояла і дивилася у вікно. Провідниця запропонувала ще чаю, я відмовилася — своїх грошей у мене не було, а просити не хотілося. Коли повернулася в купе, мама лежала і так само копирсалася в телефоні.
Мені захотілося комусь подзвонити. Але крім Дімки дзвонити було нікому, а його я обіцяла набрати після приїзду, щоб дізнатись, як там Бублик.
— Не боїшся телефон посадити? — спитала маму.
Вона лише відмахнулася від мене рукою. Її гарний настрій минув. Я знизала плечима й дістала з рюкзака книжку.
До Харкова залишалося дві години.
Коли прибули на станцію, мама викликала таксі, і ми довго шукали його серед десятків припаркованих на привокзальній площі машин. Велике місто оглушило мене вже на виході з вокзалу: багато шуму, багато людей, багато запахів. Усе те, чого в нашому селі немає. Але мені було знайоме це відчуття з минулої поїздки, і воно мені навіть подобалося. Мабуть, я б хотіла жити в місті, схожому на це, — тут нікому до тебе немає діла й можна просто загубитися в натовпі.
Таксі виявилося жовтою елегантною машиною — такою блискучою, що я бачила в ній своє відображення. Водій поклав речі в багажник — мій невеличкий рюкзак і мамину пузату валізу, якої я раніше не бачила, — і ми поїхали. Горіли ліхтарі, світили фари автомобілів, виблискували підсвічені вивіски та вітрини магазинів і ресторанів, а я немов пливла в цьому яскравому оглушливому морі. Мама на передньому сидінні щебетала з таксистом, який переважно лише «угукав», слухаючи нескінченний потік її слів. Я приготувалася до довгої поїздки, пам’ятаючи, що Харків — велике місто, але вже за кілька хвилин таксі зупинилося. Мама одразу вискочила з машини, я зробила так само. Поки вона розплачувалась, а таксист діставав наші речі, я роззирнулася — тиха вулиця, красиві старовинні будинки. Певно, центр міста. Просто перед нами світилися високі вікна готелю. Я задерла голову й прочитала вивіску: «Аврора».
— Бери свій рюкзак, я не наймалася його носити.
Мама підхопила свою валізу й потягла до готелю. Я закинула рюкзак на плече і пішла слідом. Усередині вона впевнено підійшла до жіночки, що стояла за стійкою з назвою «Аврора». Краєм вуха я чула, як мама говорить, що на неї заброньовано номер. Я стояла серед яскраво освітленого холу з блискучою підлогою, гарними меблями та сяючою ялинкою — і не могла повірити, що буду тут жити. Уперше в житті я бачила таку елегантну розкіш. Напевно, номер тут коштує купу бабла.
Із ліфта навпроти вийшов високий сивий чоловік у синьому костюмі в тонку сіру клітинку і вперся поглядом у мене. Костюм сидів на ньому ідеально. Я знітилась і опустила очі. Черевики в нього теж були ідеально начищені. Мої ж — старі та подерті — мама купила в секонді. Я знову зиркнула на нього — чоловік досі дивився на мене. Його зачіска й акуратна сива борідка виглядали так, наче він щойно вийшов від перукаря. Упевнена, що манікюр і педикюр він теж робить. Я відчула, як під його поглядом обличчя починає горіти від сорому. Я була чужою в цьому розкішному інтер’єрі у своєму секондівському одязі та зі своєю дивною зовнішністю.
— Ну, пішли чи шо? П’ятий поверх, номер 517, — мама дзенькнула ключами в мене перед носом. — Речі самі донесемо, — додала, зиркнувши на адміністраторку.
Помахуючи ключем, мама пішла до ліфта. Я за нею. Чоловік пройшов повз, і мене накрило хвилею його парфумів. Хотіла б я, щоб колись мене кохав такий же елегантний чоловік, від якого так приємно пахне. Але за що такому кохати мене?
Ліфт усередині був такий самий блискучий, як і весь готель. Одна з його стінок була дзеркальна. Мама натиснула на кнопку п’ятого поверху й почала поправляти зачіску, вдивляючись у своє відображення. На ній були прості чорні джинси й сірий пуховик. Але навіть у цих дешевих речах вона виглядала пристойно. Вродлива жінка і в лахмітті залишається вродливою. Не те що я. На себе в дзеркало я не дивилася — знала, що побаченому не зрадію.
Ліфт безшумно відчинився. Мама впевнено з нього вийшла, повернула ліворуч, пройшла кілька кроків по коридору й зупинилася перед зачиненими дверима. Я стояла в неї за спиною. Номер 517. Поставивши валізу на підлогу, мама вставила ключ у замок і легко його провернула. Двері відчинилися самі. Коли вона зайшла в номер, світло там увімкнулося автоматично. Мама вже кинула валізу біля величезного ліжка і знімала куртку.