— Ну як тобі? Шик, блиск, краса! — вона зробила широкий жест руками й переможно глянула на мене.
Я кивнула, поставила рюкзак у коридорі й роззулася — шкода було топтати ніжний бежевий килим брудним взуттям. Обережно, навшпиньках пройшлася кімнатами — їх було дві. У першій стояло величезне ліжко, яке вже окупувала мама. Вона лежала на сніжно-білій білизні, розкинувши руки й ноги, і я аж здригнулася, коли подумала, що можна на цьому ліжку робити та для чого воно призначене. Не лише для спання, це точно. Друга кімната була менша, зі скромнішим односпальним ліжком. Певно, вона для мене. Увесь номер був бежево-червоний: бежевий килим на підлозі, меблі кольору кави з молоком — і агресивно-червоні стіни з малюнками на них. Ну, й акуратно застелені білі ліжка — на вигляд такі м’які, наче перший лапатий сніг. Я зазирнула у ванну кімнату: блискучі крани, білосніжна ванна, батарея пляшечок на поличці перед дзеркалом над раковиною. Повернулася до меншої, своєї, кімнати, сіла на ліжко й зітхнула, укотре обводячи поглядом номер. Так виглядала розкіш. Принаймні такою я її уявляла.
— Дивись, а?! Розкішно ж! — підтвердила мої думки мама.
Вона стояла у дверях і махала переді мною чимось білим в упаковці. Коли мама підняла одну ногу, я зрозуміла, що вона тримає в руках. Капці. Білі одноразові капці. Вона кинула мені пачку, я піймала її на льоту. Розпакувала й узула на ноги.
Мені хотілося плакати.
Чому світ настільки несправедливий, що хтось щодня міняє м'які одноразові капці, а комусь доводиться сидіти в погребі, щоб не бути вбитим осколком під час обстрілу?
Не знаю.
Мені так сильно хотілося заплакати.
Мама сміялася у великій кімнаті, старанно намагаючись правильно вимовляти англійські слова, але виходило в неї погано. Розмовляє зі своїм німцем. Повідомляє, що вже приїхала і чекає зустрічі. Я згадала величезне ліжко, і мені знову стало гидко. Настільки, що бажання розридатися від несправедливості життя зникло.
Я встала і зняла куртку. Хотіла кинути її на ліжко, але завагалась і поклала на підлогу. Пішла до ванної та крутнула блискучий сріблястий кран над раковиною. Зашипіла вода. Я підставила під неї руки — і одразу відсмикнула. Вода була така гаряча, що обпікала майже як вогонь, на який я любила дивитися. Повернула другий кран, зробила воду теплою, знайшла посеред пляшечок на поличці крихітне запаковане мило. Густо намилила руки й піднесла їх до обличчя, щоб понюхати, — піна тонко та ніжно пахла парфумами. Змивши її, сполоснула обличчя й озирнулася в пошуках рушника. Складені стопкою рушники лежали на поличці. Я взяла один — білосніжний, як і білизна на ліжку, і зарилася в нього обличчям. Відчуття було, наче я торкаюся шерсті на пузі Бублика. Невже рушники можуть бути такими м’якими? Це нормально взагалі?
Я провела рукою по білих махрових халатах, що висіли на вішачку, — їх було два — такі ж м’які, як і рушники. Чомусь згадала чоловіка, який витріщався на мене біля ліфта, — він ідеально вписувався в цей інтер’єр. Крадькома глянула на себе в дзеркало. Та мені не треба було й дивитися, щоб підтвердити — я тут зайва і чужа.
Мама продовжувала теревенити із Зігфрідом, притиснувши телефон до вуха плечем і при цьому примудрившись навіть роздягнутися — тепер на ній залишилася лише білизна. Тільки б вона не почала зараз знімати відео на фоні ліжка. Це вже буде занадто. Я повернулася в призначену мені кімнату і ще раз її оглянула: ліжко, біля нього з одного боку м'яке крісло, з другого — тумбочка з пузатим світильником, який я хотіла увімкнути, та не знайшла як (потім виявила, що він умикається доторком пальця), у протилежному кутку — маленький столик і стілець перед ним, на стіні — плаский великий телевізор.
Я повернулася спиною до ліжка, розкинула руки і впала на нього, як падала у свіжий перший сніг, щоб робити янголів. Ліжко прийняло мене м’яко, спружинило і навіть трохи підкинуло. Полежавши якусь мить, підвелася, щоб глянути, чи не забруднила я його собою. Але ні — постіль була така сама білосніжна, лише тепер злегка прим’ята. Я заплющила очі й знову впала в обійми ліжка.
— Зігфрід прийде о восьмій. Ми підемо вечеряти, — почула голос мами.
Я піднялася на ліктях і глянула на неї. Мама стояла у дверях, одягнута в один із білих халатів.
— Ми? — перепитала.
— Ми, — з притиском повторила вона. — Удвох. Це буде романтична вечеря. Тобі принесуть вечерю в номер.
— Ясно.
Це було навіть краще, що мені не доведеться проводити з ними час. Зможу побути сама і подумати. Зрештою, хіба не так я проводжу більшість свого часу — на самоті?