— Та яке сама! — замахала руками медсестра. — Не дай Боже, знову голова запаморочиться й забредеш не туди…
— А відповідати нам! — гримнула директорка.
Вона стиснула губи й похитала головою. Утягнувши живіт, запхала своє огрядне тіло на першу парту переді мною. Мене завжди дивувала її пристрасть до обтислих суконь, які дуже підкреслювали її пузо. Зараз на ній була ряба сукня з візерунком у дрібні зелено-біло-коричневі трикутники, які створювали химерну оптичну ілюзію. Коли я спробувала сфокусувати на сукні погляд, перед очима знову все поплило.
На вигляд директорці було за 50 років і за 100 кілограмів. Хоча я не надто розбираюся у віці та вазі бальзаківських жіночок, тож вона цілком могла бути молодшою та худішою. Або старшою і товстішою. Здається, я ніколи раніше не бачила її обличчя так близько перед собою. Розширені пори, глибокі зморшки біля очей і на лобі. Товстий шар пудри чи тонального крему, що не зміг приховати жирний блиск шкіри. Каштанове волосся, коротка стрижка — таку в нас носять більшість жінок «за…». Вона цілком могла б стригтися й фарбуватися в моєї мами. Хоча тоді б вона не питала її номера телефону.
Директорка навалилася на парту, вклавши на неї груди.
— Що, напружені стосунки? — змовницьки спитала приглушеним голосом.
Я кивнула. Щоб не дивитися на її оптичну сукню, втупилася в губи із залишками бордової помади. Коли директорка говорила, можна було розгледіти жовті зуби з бордовим кантиком на них.
— Ну, добре, Ніна Андріївна тебе проведе. Час минає, а вічні проблеми батьків і дітей залишаються… — вона зітхнула й посунула стілець, щоб підвестися. — Збирайтесь, Ніно Андріївно, що ж робити… Наших дітей треба берегти.
Медсестра заметушилася, готова виконати будь-яке розпорядження. У школі вона працювала недавно. Кілька днів тому я чула, як вона говорила бабі Варі, що хоче доробити тут до пенсії.
Підхопивши мене під руку, медсестра допомогла встати.
Продзвенів дзвінок. Однокласники зірвалися з місць, остаточно втративши інтерес до мене.
— Давайте, ведіть її в учительську, — кинула директорка медсестрі. — Ларисо Карлівно, зайдіть до мене.
Бісектриса виструнчила й без того пряму спину.
— Ви, Ніно Андріївно, теж, як повернетесь, загляньте до мене і скажіть, що все гаразд. А твоїй матері я таки подзвоню, — директорка тицьнула пальцем у мій бік і попрямувала до дверей. Математичка поспішила за нею.
— Ходімо, ще раз поміряю тобі тиск, і потихеньку підемо, якщо тобі вже краще, — медсестра стиснула мій лікоть і підбадьорливо всміхнулася.
Мені раптом стало соромно, що я, як і всі, називаю її «Клізмою». Це прізвисько причепилося до неї одразу, тільки-но вона прийшла до нашої школи, а може, навіть передалося як спадок із попереднього місця роботи. Чому саме «Клізма», якщо цю процедуру нікому з учнів вона в школі не робила та й не могла робити? Мабуть, тому, що це була єдина з медичних маніпуляцій, відома всім без винятку, маніпуляція неприємна й принизлива, тому прізвисько одразу показувало ставлення учнів до вчительського табору, до якого автоматично зараховували й медсестру.
Ніна Андріївна зовнішньо чимось нагадувала мені прабабусю. Тоненький хвостик сивого волосся, бліде, наче вицвіле обличчя, важка лінія підборіддя, підтоптана безформна фігура в пожовклому халаті. Клізма була молодша за прабабусю років на двадцять, але виглядала відверто погано — так, як більшість жінок у нас. Хоча прабабуся померла років п’ять тому, і спогади про неї потроху стираються з моєї пам’яті. Тож цілком можливо, що на свій вік прабабуся виглядала ще гірше, ніж медсестра.
Мабуть, за віком Клізма могла б бути моєю бабусею. Моя ж рідна бабуся багато років тому одразу після народження мами дременула до Москви за кращим життям — «як шельма», казала наша колишня сусідка баба Катя (вони в молодості дружили) — і десь там загубилася остаточно.
В учительській Клізма ще раз виміряла мені тиск. Поки вона накачувала й спускала повітря, я сиділа із заплющеними очима. Крім нас, більше нікого не було — почався другий урок, і вчителі розійшлися по класах. Це місце давило на мене. Я була тут усього кілька разів за всі роки навчання і зараз почувалася, наче у ворожому таборі.
— 110 на 70, це вже краще, — медсестра зняла з моєї руки манжету.
Довелося розплющувати очі і якось реагувати.
— Можна йти?
— Давай ще одну чашку чаю, і підемо.
Вона встала і ввімкнула електричний чайник, що стояв на маленькому столику біля дверей. Поряд на серветці виднілися цукорниця та коробка із чайними пакетиками, у пластиковій ажурній вазочці лежало печиво. Пахло старими книжками й кавою. Стелажі під стінами були забиті підручниками й пластиковими теками. Я сиділа за одним із чотирьох столів, які були зсунуті прямокутником посередині кімнати. Майже весь простір на них займали рівненькі стопки зошитів. На столі біля вікна світився монітор комп’ютера, на скрапі була якась недороблена табличка. Я вперше звернула увагу, що ґрати на вікні були приварені з внутрішнього боку, не залишилось навіть місця для горщиків із квітами, які в школі були натикані на кожному підвіконні. Для чого взагалі тут грати? Щоб не повтікали учні й учителі?