Я потягнулася за пультом і вимкнула телик. Підійшла до вікна й обережно визирнула з-за фіранки: мама стояла на тротуарі перед входом у готель. Моє тіло раптом вкрилося сиротами — я побачила, як вона перебирає ногами, і відчула, як холодно їй стояти на морозі в туфлях і тонких колготах.
Почекала ще хвилину, притримуючи фіранку двома пальцями.
Нічого не відбувалося.
«Хоч би цей німець не приїхав», — подумала.
На парковці біля готелю зблиснули фари й зупинилося авто. Задні двері відчинилися, і звідти викотився кругленький невисокий чоловік. Я майже прилипла обличчям до скла. Чоловік підійшов до мами й узяв її за обидві руки. Він був нижчий від неї на голову. Чи є в нього бородавки, з висоти п’ятого поверху я розгледіти не могла, але лисину прямо по центру голови побачила. Чоловік обійняв маму за талію й повів до машини. Я впевнена, вона сміялася в цей момент, удаючи радість від зустрічі. А може й справді раділа, що він таки приїхав. Мамині ноги зникли всередині авто. Німець зачинив за нею двері й сів із другого боку. Машина знову зблиснула фарами і від’їхала.
Я відпустила фіранку й відійшла від вікна. Було соромно і некомфортно, наче це зараз я, а не мама, сиділа в машині з бридким мужиком і силувано всміхалася. Зігфрід виявився геть не таким, як я його уявляла, але від того не менш огидним. Зараз, мабуть, він поклав свою руку з пухкими пальцями їй на коліно… Від цієї думки мене аж пересмикнуло.
У двері постукали. Спершу я злякалась, але потім згадала мамині слова — певно, це просто принесли вечерю.
Я відчинила. Напроти стояв молодий хлопець у форменому костюмі з візочком, на якому були розставлені накриті кришками тарілки. Він привітався й заїхав у номер. Трохи соромлячись, я попросила його залишити вечерю на столику в меншій кімнаті. Він так і зробив, потім побажав мені смачного, гарного вечора і вийшов.
Я залишилася сама.
Підняла кришки на тарілках — там були якісь складні, невідомі мені страви. Пахли вони апетитно, і мій живіт знову подав голос. Я знайшла серед купи приборів виделку, сіла за стіл і почала їсти. Добре, що цього ніхто не бачив, — у таких шикарних місцях, як це, їсти однією лише виделкою, мабуть, не прийнято. У мене був салат з якоїсь трави й помідорів, щось схоже на картоплю фрі, але солодке, а ще риба (хоч це я визначила самостійно). Уперше в житті я жувала дорогу і смачну їжу — однак задоволення не відчувала.
Крім вечері офіціант приніс ще чайник чаю — чорного, як я люблю, та п’ять шоколадних цукерок на блюдечку. Я знову ввімкнула телик, налила собі чашку чаю, поставила її разом із цукерками на тацю й віднесла на приліжкову тумбу. Потім намостила подушок і всілася, поставивши тацю на ноги. Пила чай, кусала цукерки та перемикала канали. Подумала про маму та її мінісукню. Про Бублика. Згадала, що так і не подзвонила Дімці. Відставила тацю й потягнулася за телефоном. Дімка довго не відповідав, увімкнувся, аж коли я вже хотіла скинути дзвінок.
— Пр-р-ривіт. Доїхала?
Його голос звучав глухо.
— Ага, у Харкові. З Бубликом усе нормально?
— Абсолютно. Поїв і в шапці, — пожартував Дімка.
— Погано чути, ти наче в погребі.
— Ну, майже. Але вже вийшов, — він засміявся й прокашлявся.
— Що, правда? — я злякалася.
— Стр-ріляли, але десь далеко, не по нас. Ми годину посиділи в погребі для пр-рофілактики. Так що не хвилюйся, ваша хата ціла.
— Ти дивись, щоб Бублик не втік. Він боїться цих звуків.
— Він зі мною, усе окей. Ти в пор-рядку?
— Ага, — збрехала я. — Усе норм. Зараз підемо вечеряти з мамою та її німцем.
— Ну, кр-р-руто, — мовив Дімка. — Тоді не буду заважати. Дзвони, якщо що.
— Ага, почуємось.
Я натиснула відбій. На екрані засвітився час — 21:15. Відкинула телефон на ліжко. Допила чай. Доїла цукерки. Потім зайшла у ванну, роздивилася пляшечки на поличці — шампунь, кондиціонер, гель для душу, лосьйон для тіла. Я взяла гель і вилила всю пляшечку в білосніжну ванну, потім відкрила воду, крутила змішувач туди-сюди, поки вона не стала приємно гарячою. Усе життя я мріяла про ванну з пінкою, але в селі в нас навіть не було в хаті води, а у квартирі, де ми намагалися жити в Харкові кілька років тому, була лише душова кабіна. Я сиділа на кутику ванни і спостерігала, як росте піна. Коли набралося достатньо, вимкнула воду й роздяглася, повісивши одяг на сушарку для рушників.
Крім дзеркала над раковиною тут було велике дзеркало на всю стіну, тож я не могла не подивитися на себе голу. Зазвичай я уникаю розглядати себе — мені не подобається те, що я бачу. Але ця дзеркальна стіна притягувала. Я підійшла до неї близько, майже впритул. Удома в нас немає дзеркала, де можна побачити себе па повен зріст. Тож у ті моменти, коли я все-таки розглядала себе, я бачила лише половину. А тут — одразу всю. Усе тіло.