— Красиво, правда?
Від звуків чужого голосу поряд я ледве не підстрибнула з переляку. Повернула голову — ліворуч стояв чоловік. Уже старий — за п’ятдесят чи більше, зростом не вище мене. Чорні вуса, чорне волосся з сивиною, крючкуватий ніс — так звана «східна зовнішність», характерний акцент. Я відвернулася від нього, демонструючи небажання вступати в діалог.
— Скоро Новий рік, — не вгавав чоловік.
Я кивнула, не повертаючи голови. Під його пильним поглядом було некомфортно, і я глибше натягнула капюшон.
— Чому ти сама тут уночі? Якісь проблеми? — він не збирався відступати.
Я знизала плечима.
— Гуляю.
Чортова ввічливість! Старих людей треба поважати, але саме зараз мені краще розвернутися й піти. Саме це я і зробила.
— Не бійся, у мене онука твого віку. Тому й підійшов, як побачив тебе. Дівчинці небезпечно ходити тут уночі, — сказав чоловік мені в спину.
Він ішов слідом, поки я обходила ялинку.
— Ти ж змерзла, давай я тобі хоч чаю куплю.
Я зупинилася й повернулась до нього.
— Чого вам треба?
— Нічого. Я вже сказав.
Він розстебнув куртку й потягнувся рукою до внутрішньої кишені, витяг щось звідти і тицьнув мені.
— Ось, дивись, моя виучка Амуна.
Краєм ока я глянула на фото — його було погано видно в миготливому світлі ялинки. Це був портрет чорнокосої дівчини в яскравому східному костюмі. Перевела погляд на чоловіка — здається, він говорить правду.
Чоловік заховав фото й запитав:
— Чай будеш?
Я кивнула. Холод уже піднявся від ніг і заповз під куртку.
Незнайомець схвально закивав головою й махнув рукою вперед.
— Ходімо, там ще працюють.
Він пішов уперед, я попленталася за ним, розмірковуючи, чи не втекти в цей момент. Але він вселяв довіру — дід у віці, ну що він може мені зробити?
— Чорний? — повернувся він до мене і спитав.
Я кивнула. Стояла в нього за спиною і спостерігала, як він розплачується за чай.
— Тримай, — тицьнув мені стаканчик, з якого валувала пара. — Я Гассан, а ти?
Я обхопила чай обома долонями, щоб зігріти їх, і думала, сказати йому правду чи збрехати.
— Ліля, — відповіла. — Мене звати Ліля. Тобто… Лайла.
Він схвально всміхнувся і відсьорбнув зі стаканчика. А я завмерла. Уперше за багато років я вимовила своє справжнє ім’я, яким мене ніхто не називав. Воно було схожим на те, за яким я ховалася, але водночас — геть інакшим. Мої губи ще раз на автоматі прошепотіли: «Лайла», — і небо не обвалилося на землю. Так само миготіла ялинка, збоку тягнуло якимось солодким спиртним запахом, п’яно сміялася жінка, яку тримали попід руки двоє чоловіків.
Чоловік, який назвався Гассаном, передав мені два стіки.
— Цукор?
Я взяла їх, розірвала, висипала в чай. Відсьорбнула й ковтнула гарячу солодку рідину, яка обпікала язик і горло.
— Красиве ім’я. Дуже красиве, — прицмокнув язиком Гассан.
А й справді — значно красивіше, ніж оце звичне «Ліля», яким я себе йменую.
Лайлою мене назвав тато. Принаймні хоч щось гарне мені від нього дісталося.
— То що ти робиш тут уночі, Лайло? Скільки тобі років? — чоловік уважно на мене дивився і доброзичливо всміхався.
Я знову подумала — збрехати чи сказати правду? Але ніч, гарячий чай, добрі очі поряд (вони могли бути схожими на очі дідуся, якби він колись у мене був) зробили свою справу. Я відчула тремтіння в горлі й шморгнула носом, швидко заморгала. Не вистачало лише розридатися тут перед ним.
— Ну, ти що? — чоловік обережно торкнувся долонею мого плеча, наче втішаючи. — Заспокойся, усе буде добре.
Я могла лише кивати й ковтати чай, намагаючись стримати сльози.
— Ходімо, пройдемося по площі.
Побачивши мій переляканий погляд, він додав:
— Та не бійся, нічого я тобі не зроблю. Дивись — тут ще повно людей.
Справді, незважаючи на пізній час, на площі ще тинялися гуляки, деякі були навіть із дітьми. Вирішивши, що тут безпечно, я мовчки пристала на пропозицію Гассана — пішла поряд із ним неспішним кроком.
— То розкажеш, що сталося? У тебе якісь проблеми? Ми з Амуною, моєю внучкою, часто говоримо. Вона мені довіряє, — він зробив наголос на останньому слові. — А раптом я зможу тобі допомогти?
І я подумала — а що мені приховувати? Незнайомий чоловік, якому можна просто розповісти все те, що я завжди тримаю всередині, вилити душу — і що від цього зміниться? Навколо, певно, нічого, але, може, мені хоч стане легше?
Я ковтнула чай і почала говорити. Про батька, про маму, про Сніжка і Бублика, про бабу Віру й Дімку. Про вибухи і Зігфріда. Про те, що я сама всі ці 15 років, хоч навколо є якісь люди. Я розповідала плутано, раз по раз збиваючись, але Гассан уважно слухав і не перебивав. Я не рахувала, скільки разів ми обійшли площу по периметру, поки я говорила, — певно, багато, бо людей біля ялинки ставало все менше й менше. Мені було соромно сказати цьому чоловікові про те, що робив німець із мамою в готелі, і я просто заплакала.