— Ну що ти, заспокойся, — Гассан зупинився й дістав із кишені пачку паперових носовичків, подав її мені.
Я витерла обличчя і висякалась. Від довго стримуваних сліз боліла голова.
Чоловік знову обережно торкнувся мого плеча, погладив рукав куртки.
— Здається, я знаю твого батька.
Я недовірливо на нього витріщилась. Серце забухало в грудях, скроні пульсували.
— Ви жартуєте?!
— Зовсім ні, — засміявся чоловік, показавши рівні білі зуби. — Ми товаришуємо вже багато років. Він живе тут, у Харкові. Ти не знала?
— Чому ви думаєте, що це він? Я навіть імені його не знаю! — тільки й змогла вимовити я.
— Тому що він розповідав мені таку саму історію, що й ти. Історію про втрачену доньку.
Я мовчала, приголомшена новиною. Те, що сказав Гассан, не вкладалося в мене в голові. Мій батько, якого я вважала втраченим і далеким, усі ці роки був майже поруч?
— Ви впевнені, що це він? — перепитала тремтячим голосом.
— Як і в тому, що мене звуть Гассан Массуд! Аллах свідок! — він тицьнув у небо вказівним пальцем правої руки. — Він згадує тебе під час кожної нашої зустрічі — так мріє побачити знову!
— Але… чому він мене не шукав? Він же знав, де я?
— Твоя мама заборонила, — зітхнув чоловік. — Страшна, страшна жінка, — він похитав головою і прицмокнув язиком.
Я стояла і слухала, як шумить кров у всіх судинах мого тіла. Перестала відчувати холод — стало так жарко, що я скинула капюшон і розстебнула куртку. Слова цього чоловіка про мого батька видавалися казкою.
— Це точно він, ви не помиляєтесь? — ще раз перепитала я.
Гассан розсміявся і сказав:
— Та звісно, я впевнений! Твій батько танцюватиме від радості, коли нарешті побачить тебе! Хочеш поїхати до нього?
— Зараз, уночі?! — пропозиція поїхати до батька негайно стала другим потрясінням за вечір.
— Ну а коли ж? — здивувався чоловік. — Хіба тобі є куди повертатися? Байдуже, що ніч, — батько буде щасливий, що ти знайшлася! У нього розкішна квартира на Салтівці, тобі не треба буде повертатися в готель до цієї розпусної жінки, твоєї матері, — Гассанове обличчя презирливо скривилося.
— Може, краще спершу подзвонити йому? — засумнівалась я.
Раптова поява батька в моєму житті здавалася неймовірною, але причин не вірити чоловікові, який стояв поруч, у мене не було.
— Навіщо? — пхикнув Гассан. — Краще зробити йому сюрприз! Який же він радий буде бачити тебе, Лайло! «Моя прекласна Лайла» — саме так він про тебе завжди мені говорив. «Моя прекрасна донечка».
Я гарячково зважувала всі щойно почути факти. Батько, мій батько завжди пам’ятав про мене!
— Ну то що, їдемо? Я тебе відвезу, — наполягав Гассан і нетерпляче тупцював поряд. — Я вже добряче змерз. Вирішуй щось. Повертаєшся в готель чи їдеш до батька?
«Was für eine kleine Hure ist das?» — у вухах у мене знову звучав голос Зігфріда.
— Їдьмо, — швидко відповіла я. — Хочу побачити батька.
Гассан радісно потер руки.
— Моя машина тут недалеко припаркована, ходімо.
Поки ми йшли до авто, Гассан постійно розповідав, яким щасливим буде батько, коли мене побачить, та цокав язиком. Я мовчала.
Ця ситуація видавалася неймовірною, проте вона трапилася зі мною. Усе своє життя провести за кілька сотень кілометрів від батька, хіба ж у це можна повірити? Мене муляло, чому він не приїхав, адже знав, де шукати, — мама не змінювала адреси після розриву з ним. Бентежило й те, що я увірвуся до нього вночі, без попередження. У його життя. Цікаво, який він? Я не бачила його навіть на фото — їх усі знищила мама. Думаю, схожий на мене, чи то пак я схожа на нього — і саме через це я так дратую маму.
Запищала сигналізація. Гассан відчинив переді мною двері авто. Я навіть не встигла його роздивитися, помітила тільки, що машина чорна, велика і блискуча. Мабуть, дорога.
Я сіла на переднє сидіння. Чоловік відчинив двері з другого боку і важко гепнувся поруч. Завів машину, увімкнув музику — якусь східну, скрадливу, що заповзала в тишу, наче змія. Зблиснув зубами, підморгнув мені.
— Ну, поїхали?
Я кивнула. Коли машина викотилась на дорогу, запитала: