— А де живе батько?
— На Салтівці, я ж казав. Це великий спальний район. У нього там прекрасна квартира.
— Ніколи там не була.
Гассан здивовано глянув на мене:
— Ти бувала в Харкові раніше?
— Ага. Жила пів року, — відповіла я і поглянула у вікно.
Там пропливало місто, святково прикрашене до Нового року. Воно здавалося казковим велетнем, який ось-ось заплющить очі своїх ліхтарів і засне.
А якщо батько зараз спить, чи буде він радий, що його розбудили?
Запинившись на червоне світло, Гассан дістав із бардачка блискучу фляжку, відкрутив кришку й простягнув мені.
— Будеш?
— Що це? — насупилася я.
— Те, що допоможе тобі розслабитися й підніме градус настрою, — чоловік підморгнув. — Здається, ти занадто напружена.
Я похитала головою, зрозумівши, що у фляжці якийсь алкоголь.
— Ну, як хочеш, — він сам приклався до неї.
Це мені не сподобалося. Дуже не сподобалося. Світло переключилося на зелене. Гассан тримав кермо однією рукою, другою — фляжку, і цмулив із неї.
— Може, не треба? Ви ж за кермом, — тихо попросила я.
Усередині мене, десь зі шлунка, починала рости тривога. А що раптом…
Гассан відмахнувся від мене, як від набридливої мухи.
— Багато ти розумієш! Трохи коньяку нікому не зашкодить.
Він прикладався до фляжки на кожному світлофорі. Я сиділа, склавши руки на колінах, і майже не дихала. Страх наче заморозив моє тіло. Уже було очевидно, що цей чоловік не той, ким хоче здаватися. Скоро коньяк почав на нього діяти. Він раз по раз дивився на мене, посміхаючись якось дивно, наче роздягаючи очима.
На черговому світлофорі я прокашлялася — від страху горло наче паралізувало, язик здерев’янів — і вимовила:
— Я, мабуть, краще піду, зупиніть машину.
Чоловік розвернувся до мене корпусом, уп’явся очима в обличчя, посміхнувся і сказав:
— Нікуди ти не підеш. Тобі нікуди йти.
І поклав волохату руку мені на коліно.
Перше моє щастя було в тому, що сідаючи в авто, я не пристебнула пасок безпеки. За секунду я відчинила двері й вистрибнула з машини на проїзджу частину. Друге моє щастя полягало в тому, що за мить після цього загорілося зелене світло. Я добігла до тротуару, ледь не втрапивши під машину із сусіднього ряду, яка почала рух. За спиною хтось сигналив. Не озираючись, я просто бігла навмання. Боялася, що зараз Гассан поставить авто й піде мене шукати. І хтозна, що він зробить зі мною, коли знайде.
Я мчала через двори багатоповерхівок і кляла себе. Яка ж дурепа! Повірити незнайомому мужику, який розповів казочку про батька! Сама ж винна, треба було тримати язика за зубами, а не ляпати. Я кілька разів упала, у грудях уже пекло, у боку шпигало. Пробігши ще трохи, нарешті зупинилася перед жовтою лавкою біля обдертого під’їзду. Дихання збилося — стояла, тримаючись за бік, і хапала ротом морозне повітря. Відчула щось тепле на обличчі, приклала до нього руки — сльози. А я й не помітила, що плачу. Сіла на лавку, глибше закутавшись у куртку. Сил бігти далі вже не було. Навряд чи він знайде мене серед цих однакових сірих будинків. Я не уявляла, де я і котра зараз година. Як повернутися в готель, коли в мене з собою ні телефона, ні грошей? Не думаю, що мама до ранку помітить мою відсутність. Ну й ідіотка ж я! Яка ж ідіотка…
Якийсь час я сиділа на лавці, закривши обличчя руками. А потім відчула, що на мене хтось дивиться. Усередині похололо — Гассан?
Я схопилася на ноги, готова тікати, — і побачила того, хто стояв і дивився. За кілька метрів від мене. Чоловік чи жінка, визначити було неможливо, тому я одразу назвала це «воно». Вдягнене воно було в діряві брудні штани невизначеного кольору, подерту червону куртку, з якої вилазив жовтуватий наповнювач, на голові, як тюрбан, було намотано купу різнокольорового дрантя. Людина стояла й розглядала мене.
Я позадкувала, упершись у лавку.
— Не бійся, — «воно» зробило крок і простягнуло вперед руку.
Голос був чоловічий, із дивним акцентом. Коли попереднього разу була в Харкові, чула, як іноземці говорили схожою мовою.
Тепер «воно» стояло під ліхтарем, і я помітила те, що мене водночас злякало, здивувало та збентежило.
Шкіра на обличчі й руках.
Вона була чорна.
Така ж чорна, як і моя.
Шкіра, через колір якої я потерпаю все своє життя.
Чоловік зробив ще крок уперед, тримаючи перед собою руку, як щит, — чи то захищаючись від мене, чи захищаючи мене.
— Усе нормально? — запитав він і зупинився.
Я мовчала, готова будь-якої миті знову дременути.