— Не бійся, — повторив чоловік. — Я підійшов, бо помітив… помітив, що ми однієї крові.
Це прозвучало пафосно і смішно. Я не відповіла.
— Ми маємо допомагати одне одному, бо цей світ навколо, — він зробив широкий жест руками, — ворожий до нас. І бути тут самій уночі тобі не дуже безпечно.
Мене взяла злість.
— Та невже? Ти себе бачив? Ти самому собі не можеш допомогти, а верзеш щось про допомогу іншим! — я й сама не очікувала, що називатиму його на «ти».
Він похитав замотаною в шмаття головою.
— Можеш казати, що завгодно, але я говорю те, що думаю і як відчуваю, — після останнього слова чоловік приклав чорну руку до грудей зліва — там, де було серце.
Ситуація виглядала абсурдно: утекти вночі світ за очі від діда, який хотів зі мною зробити те саме, що німець робить із мамою, щоб потрапити до лап чорношкірого бомжа — байдуже, що я й сама чорношкіра. Здавалося, усе це відбувається не зі мною. Але саме я стояла зараз невідомо де біля лавки перед обдертим під’їздом, а попереду стовбичив бомж у дранті й цікавився, чи не треба мені допомогти.
Чоловік нерішуче переступив з ноги на ногу, не наважуючись підійти ближче.
— Я знаю, у мене не найкращий вигляд, — мовив він. — Але я просто не зміг пройти повз. Зараз ніч — час, коли діти мають спати в ліжках, а не блукати холодними вулицями. Скільки тобі років?
Я дивилася на нього, не в змозі вирішити, що мені зараз робити — залишитися чи втекти. Чомусь страху не було — серце билося рівно і спокійно.
— П’ятнадцять, — врешті відповіла я. — Мені п’ятнадцять.
Чоловік клацнув язиком.
— Тобі не можна тут бути. Нічна вулиця — не місце для юної дівчини. Тобі є куди піти?
— Це не твоя справа! Хочу — і стою тут.
Бомж похитав головою.
— У мене була донька, десь твого віку. Я б не дозволив їй вештатися вночі самій.
Тут я розізлилася.
— Ага, я вже чула схожу історію сьогодні, тільки про внучку. Придумай щось оригінальніше!
— Він тебе скривдив? Це ж був чоловік?
Волохата рука «а моєму коліні. Я здригнулася, згадавши її. Пам’ять одразу підступно відновила в голові картину, побачену в готелі.
«Wins für eine kleine Hure ist das?»
Я застебнула куртку й накинула капюшон, сховавши за ним обличчя. Потім розвернулась і пішла в напрямку, звідки прибігла раніше. Навряд чи Гассан витрачатиме час на мої пошуки, треба якось відкараскатися від цього бомжа.
Я не боялась його, але й слухати нотації з його вуст не збиралася.
— Гей, ти куди? Тобі є куди йти? — крикнув мені вслід чоловік.
Я мовчки йшла вздовж будинку, не озираючись. Добре, що ліхтарі горять, — хтозна, які ще потвори можуть вийти з цієї темряви. За спиною почула його кроки — і пішла хутчіш.
— Та зупинись ти! Я не хочу тебе образити!
Я пришвидшилась, але він не відставав — уже крокував зі мною поруч на відстані якихось пів метра.
— Тобі є куди йти? — знову спитав, наче це було важливо для нього.
Простувати поруч із бомжем було принизливо. Мені і не було шкода цього чоловіка — хоча я розуміла, що йому в житті пощастило ще менше, ніж мені, та напевно він сам винен у своїх бідах. Хотілося відірватися від нього, так наче він міг заразити мене своїми нещастями.
— Якщо тобі нікуди йти, можеш переночувати в мене.
Я не повірила своїм вухам. Зупинилася, нервово засміялась.
— Де, у бомжатнику?
Чоловік усміхнувся. Його зуби були ідеально білими і різко контрастували з темною шкірою.
— Ні, у мене є де жити.
— Та невже? — уже не стримуючись, зареготала я.
Напруга цього страшного дня клекотала в мені та виходила назовні звуками напівсміху-напівсхлипування. Хотілося лягти й укритися ковдрою з головою, сховавшись від усіх на світі.
— Я розумію, що виглядаю дивно і моя пропозиція ще більш дивна, ніж я сам, — він говорив, не намагаючись підійти ближче. — Але дівчатам не можна ходити тут уночі. Якщо тобі є куди йти, давай спіймаємо таксі. Я заплачу, у мене є гроші, — чоловік витягнув з кишені руку, в якій тримав кілька банкнот. Я помітила там рожеву двохсотку.
— Від-че-пись, — промовила по складах. — Я тобі не вірю.
Відверто кажучи, я не знала, що робити далі. Без грошей, без телефона, у чужому місті. Та й навіть якби я мала гроші на таксі, у готель не хотіла повертатися — просто не могла після побаченого. Зараз, напевно, мама в такому стані, що навряд чи буде мене шукати. До ранку на вулиці я можу й не дожити — занадто холодно. Та й хтозна, що чекає мене за рогом. Бомж має рацію, тут лишатися не можна. Але куди йти?