Трохи повагавшись, я знову відкрила воду й швидко попісяла. Потім поміняла прокладку. Яке щастя, що в задній кишені джинсів випадково лежала одна, а місячні фактично закінчилися. Змиваючи за собою, з усіх сил заплющила очі — мені аж вуха заклало, і шум води став менш чутним. Це була ілюзія, що й чоловік у квартирі не почує цих звуків. Я ще раз вимила руки з милом і вийшла з ванної.
Світло тепер горіло по всій квартирі. Чоловік порядкував на кухні — просторій, як і все тут. Це була швидше кухня-їдальня. Одна стіна її повністю складалася з кухонного обладнання: я помітила купу шафок, холодильник, плиту з духовкою, витяжку та ще якісь невідомі мені пристрої. Майже всю іншу стіну займало вікно — я ніколи раніше не бачила таких величезних вікон. Зараз за ним миготіло вогнями сонне місто. Посередині кухні був круглий дерев’яний стіл, оточений стільцями. Чоловік стояв до мене спиною і щось мішав на сковорідці.
Потім обернувся до мене і спитав:
— Їсти будеш? Я не суперкухар, але омлет можу зварганити. Ти сідай, не бійся.
Тоді знову переключився на сковорідку.
Я відсунула від столу важкий темний стілець і сіла. Сил думати про цей дивний день, Зігфріда й маму, збоченця Гассана й бомжа-африканця, який насправді не бомж, уже не було. У теплі мене розморило. Я позіхнула один раз. Повіки стали важкими. Зморгнула й позіхнула вдруге. Поклала лікоть на стіл і підперла голову рукою, щоб та перестала падати. Спробувала зосередитися на тому, що робить чоловік. Він дістав із холодильника яйця, розбив їх у прозору скляну миску, збив виделкою та вилив на сковорідку.
За кілька хвилин поставив переді мною тарілку.
— Омлет із грибами та салат, міс, — і жартівливо вклонився, наче офіціант.
Я знову підтримала рукою голову і позіхнула.
— Бачу, ти вже зовсім ніяка, — чоловік усміхнувся, відсунув стільця і сів навпроти. — Ти їж, а потім я покажу кімнату, де ти спатимеш.
У голові в мене роївся мільярд запитань, але я мовчки взяла в руку виделку й підчепила шматок омлету. Жувала його, не підводячи очей на чоловіка, що сидів поруч. Потім наколола шматок помідора й усе ж глянула на нього. Він просто сидів, навіть не поставив собі тарілку з їжею, сидів і розминав свої пальці, наче це було найважливіше заняття у світі. Нігті в нього були короткі, овальні й доглянуті. Я подумала, що цей чоловік, який живе у величезній квартирі на пів поверху, напевно, ходить на манікюр. І для чогось прикидається бомжем.
Коли я доїла, він поставив переді мною чашку з чорним чаєм — наче знав, що я п’ю тільки такий. Я зробила кілька ковтків і позіхнула. Страшенно хотілося спати. Це бажання геть витіснило всі інші — бажання дізнатися його таємницю, бажання попередити маму, так наче вона б хвилювалася, помітивши мою відсутність, бажання сховатися від усього світу і стати невидимою безпроблемною істотою, що не відчуває страху, болю й жалю. Утім, страху я і зараз не відчувала. Укотре позіхнувши, знову подумала, що треба дізнатися його ім’я. Але не зараз. Зараз просто спати. Будь-де, хоч на цьому стільці.
— Ходімо, а то ти просто тут відключишся, — чоловік відсунув стілець — його ніжки занадто голосно скреготнули кахляною підлогою.
Я встала з-за столу і схопилася за спинку стільця — від різкого руху все навколо плило й хиталося. Він чекав, уважно дивлячись на мене. Коли моя рука відпустила стілець, кивнув і пішов уперед, жестом запрошуючи йти слідом. Я вже не дуже звертала увагу на інтер’єр. Простір, світло, мінімум меблів — усе, що я могла зауважити в цьому стані напівсну. Чоловік зупинився перед білими зачиненими дверима.
— Ця кімната на сьогодні твоя, — сказав він і натиснув на ручку. — Заходь.
Глянувши на нього, я зробила обережний крок уперед. Тут уже горіло світло. Ще кілька кроків — і я вже в кімнаті. Звісно, просторій, як й інші приміщення в цій квартирі. Ліжко, крісло, торшер, письмовий стіл з ноутбуком, шафа, милі шпалери з котиками. Це була дитяча кімната.
— Я планував її для своєї доньки, але… — чоловік затнувся. — Влаштовуйся, я не буду тобі заважати. Якщо змерзнеш, ще одна ковдра на верхній полиці.
Він так і стояв по той бік відчинених дверей, не перетинаючи уявної межі.
— Добраніч, — додав і пішов собі.
Якийсь час я стояла, думаючи, повернеться він чи ні, шукаючи в усьому цьому якийсь підступ. Було чутно, як він гримає посудом на кухні. Зашуміла вода, до її звуків додалася тиха музика. Я прислухалася, намагаючись розчути слова. Слів не було, лише тужлива мелодія стелилася по підлозі, вливалася в кожен куток квартири і заповзала до кімнати.