Забулькав і клацнув чайник. Задзюрчала вода. Клізма залила окропом чайні пакетики у двох чашках — для мене й для себе. Не питаючи, всипала в кожну по чотири ложки цукру, застукотіла ложкою об стінки чашки. Поставила переді мною одну.
— Обережно, гарячий.
Я мовчала. Хотілося швидше опинитися вдома й побути на самоті.
У рюкзаку озвався мобільний. Я поспіхом намацала його і скинула дзвінок, щоб вимкнути недоречно гучну зараз мелодію.
Мама.
Значить, їй таки подзвонили.
— Передзвони, мама ж хвилюється, — медсестра, що сиділа навпроти, сказала це, дивлячись на мене з осудом.
Ха! Моя мама — і хвилюється? За мене?
— Так, зараз передзвоню…
Я крутила в руках телефон — синій кнопочний «сіменс». Такими раритетами, певно, зараз користуються лише старі підсліпуваті бабусі. І я.
Мобільник знову видав простеньку мелодію. Цього разу я відповіла.
— Ти чого скидаєш? — мама почала з наїзду. — У мене клієнтка з фарбою на голові. Думаєш, я маю час тебе по сто разів набирати? Чого мені зі школи дзвонять? Що з тобою сталося?
— Нічого. Просто мені погано стало.
— З якого це переляку? Ти нікуди не вляпалася? Не вагітна часом? Дивись…
— Мамо, мені вже краще, — я перебила потік звинувачень.
— Іди додому, увечері поговоримо. Мені працювати треба, — скомандувала вона і вимкнулась.
Я зітхнула й пожбурила телефон у відкритий рюкзак. Усе як завжди. Навіть не спитала, як я себе почуваю. Не поцікавилася, чи в мене щось болить і як я доберуся додому. Не кинула в цю ж хвилину роботу й не примчала до мене. Це ж моя мама. У цьому — вся вона.
— Заспокоїла?
Я смикнулась від голосу Клізми. Вона сиділа й уважно дивилася на мене.
— Маму, кажу, заспокоїла?
Я кивнула. Яке їй діло, заспокоїла чи ні? Яке взагалі їй діло до мого життя?
— Непросто тобі живеться тут?
Ну от, почалося. Ненавиджу такі розмови.
— Та нормально. Не гірше, ніж іншим.
Не вистачало ще тут мені почати нити й розпустити нюні.
— Не ображають тебе в школі?
«…Єфремова, ти що, тупа?!»
«…ти, Єфремова, нуль без палички. Зе-ро».
У голові загудів голос Бісектриси. Треба гнати його геть, поки до нього не додався хор інших.
— Давайте пити чай. Я додому хочу, — перевела тему.
Обхопила руками чашку, зробила великий ковток.
Медсестра голосно зітхнула й поставила свою чашку.
— У мене онучка твого віку. У Києві живе тепер.
— Я рада за неї, — уїдливо відповіла я.
— Ну, добре, ходімо, мабуть… — медсестра встала і вперла руки в боки, прогинаючи спину, яка, мабуть, затерпла від сидіння. — Як ти — дійдеш?
Я кивнула, дістала з рюкзака шапку. Натягнула її, крадькома зиркнула в дзеркало на дверях — голова здавалася вдвічі більшою через те, що я ховала під шапку волосся. Озирнулася в пошуках куртки.
— Там, — Клізма показала в бік вішака з учительським одягом.
Вдягаючись, я відчула запах. Моя куртка пропахла чиїмись парфумами. Міцними, солодкими до нудоти. Такі запахи зазвичай люблять підстаркуваті жіночки. Цікаво, хто з учительок поливається такою «вонючкою»? Тепер цього «аромату» ніяк не позбутися аж до прання. Блін, куртка точно не встигне висохнути до завтра. Доведеться йти в осінній по морозу. Але краще так, ніж пахнути старістю.
Я застібнула блискавку і натягла рюкзак. Клізма вже стояла в пухнастому рожевому береті та пальті часів своєї молодості. Вона відчинила двері й пропустила мене вперед. Я пірнула в напівтемний коридор і, не чекаючи її, рушила до виходу.
Надворі було морозно. Сонце відбивалося від учорашнього мокрого снігу, що вкрився льодяною кіркою, і сліпило очі. Такий початок грудня мені не подобався. Я взагалі не люблю зиму — сніг, мороз і всю цю холодну сраку. Мене цілком би влаштувало +15 узимку, щоб не потрібно було вдягати на себе купу лахів перед виходом на вулицю. Іноді я думаю, що зараз могла б жити там, де ніколи не буває зими, — якби все склалося інакше.