Я підійшла до дверей і зачинила їх. Потім секунду поміркувала й замкнулася зсередини. Зняла светр, джинси й колготи, залишилася в майці і трусиках. Поклала речі на крісло, вимкнула світло й визирнула у вікно — за ним біля моїх ніг лежав нічний Харків. Міські вогні переливалися й миготіли, жили своїм незбагненним, далеким від мене життям. Зробила крок до ліжка, відкинула покривало на підлогу і лягла. Ковдра була м’яка, наче пухова, прохолодна і тепла водночас. Вона пахла свіжоскошеною влітку травою. Я накрилася з головою, залишивши назовні тільки ніс, заплющила очі й провалилася в сон без снів.
***
Сонце било просто в обличчя. Я змінила позу, посунувшись трохи вниз, потім перевернулася на другий бік, але сховатися від нього не змогла. Світло заповзало під повіки й засліплювало, розривало рештки сну. Ще трохи покрутившись, я здалася. Лежачи, потерла очі, потім витріщилась на білу стелю, обвела поглядом чужу кімнату, незнайомі меблі — і швидко сіла, згадавши все. Я вдома в бомжа. Бомжа, який насправді не бомж, а лише працює ним.
Навшпиньках підійшла до дверей і прислухалася. Тихо. У квартирі жодного звуку. Обережно натиснула на ручку — двері залишилися замкненими. Я вдяглася, пригладила жорстке неслухняне волосся, яке після ночі стирчало в різні боки, — це я побачила в круглому дзеркальці, що стояло на одній із поличок шафи. Пошукала поглядом годинник, але не знайшла його тут. Натомість зачепилася поглядом за різні дрібнички: стосик книжок, різнокольорові блокноти, кілька великих м’яких іграшок, якусь косметику, парфуми… Я зняла кришку з одного флакона й піднесла до носа — ніжний квітковий аромат. Розгорнула першу-ліпшу книжку — це була «Енн із зелених дахів», під нею лежав «Гаррі Поттер».
Ця кімната точно була дівчачою, як і сказав «бомж». Але що сталося? Чи жила тут його донька? Усі ці речі мали такий вигляд, наче їх тут просто поклали й жодного разу не користувалися. І це було дивно. Чергова дивина серед усіх тих дивних речей, які сталися зі мною відучора.
Облишивши досліджувати кімнату, я якомога тихіше відімкнула двері. Але замок гучно клацнув, і я завмерла, очікуючи почути кроки господаря житла. Проте нічого такого не сталося. Прочинила двері й визирнула з кімнати. Квартира купалася в сонячному світлі. У променях, що пронизували простір, танцювали пилинки. Мені навіть на мить здалося, що зима за вікном відступила і раптом настало літо з його спекою, розжареним асфальтом, запахом грози й прибитої дощем сухої потрісканої землі. Я обережно вийшла, ступила в жмут сонячних променів. Навшпиньках пройшла коридором до кухні-їдальні. Тут було тихо й порожньо, лише гучно цокав годинник на стіні. Десята ранку. Я подумала, що добре було б подзвонити мамі й попередити, що я в нормі, жива, здорова і навіть виспалася. Але чи цікавить її це?
«Was für eine kleine Hure ist das?»
Я здригнулася від голосу, який почула так чітко, наче цей бридкий Зігфрід стояв у мене за спиною, і струснула головою. Підійшла до вікна — сонце відбивалося від снігу і сліпило очі. Певно, там знову сильний мороз.
На столі, за яким я вчора вечеряла, щось біліло. Аркуш паперу. Я взяла його в руки. Розмашистим почерком списано всю сторінку.
«Доброго ранку!
Почувайся як удома. На кухні лежить мобільник — із нього можна дзвонити. Я повернуся увечері. Якщо вирішиш піти, замкни квартиру й віддай ключі сусідам навпроти.
P.S. У коридорі в ключниці залишив трохи грошей, якщо тобі треба щось купити поїсти чи на таксі».
Підпису не було.
Я покрутила аркуш у руках, наче він міг дати мені відповідь на запитання, що робити далі. Оглянула кухню — чисто, майже стерильно, навіть учорашній посуд вимитий і витертий. Білі стіни, біла кухонна техніка, біло-чорна шахова підлога. Якби не темний обідній стіл і стільці, могло б здатися, що я десь у лікарні. Я помітила біля варильної поверхні сріблястий електричний чайник і ввімкнула його. Позаглядала в усі шухлядки в пошуках чорного чаю — я ж пам’ятаю, що вчора його пила, значить, він десь є. Зрештою знайшла пачку, витрусила трохи заварки в найбільшу чашку, яку змогла знайти, і залила окропом.
Сидячи за столом, я спостерігала, як плавають і опускаються на дно чаїнки в прозорій чаїнці — кожна залишала за собою яскравий хвіст, наче комети в небі, Тишу у квартирі порушували лише монотонне цокання годинника та стукіт ложки об стінки чашки. Подзвонити мамі чи ні? Я дивилась, як рухається по стіні сонячний зайчик, і хотіла, щоб ця мить, наповнена сонцем, тишею та ароматом чаю, не закінчувалася ніколи. Давно я не почувалася так впевнено і спокійно. Десь далеко був дім, була війна, був Дімка з Бубликом, була мама зі своїм бридким німцем. Смішно, але в цю мить мені хотілося думати, що це мій новий дім і моє нове життя.