Цікаво, як зараз виглядає мій батько? Який він узагалі на вигляд? Я ж не бачила його навіть на фото. Усі його світлини порвала й викинула мама, а ті, де вони були разом, обрізала, залишивши тільки себе. Живе він у достатку, перебивається непостійними заробітками чи взагалі бомжує? Чи є в нього родина і діти? А може, він уже неживий? Усі ці запитання наповнювали мою голову. Хотілося взяти ручку й написати татові листа. Але що нового я могла сказати? Я запитувала це вже безліч разів, запитувала у вічності, у прірви, у порожнечі, бо відповіді від батька отримати не могла. Немає сенсу питати щось у того, кого не існує.
Ламані сонячні лінії поволі рухалися підлогою. Тепер вони гріли мені ноги. Я подумала про маму. Чи знайшла вона час згадати про мене, а чи, може, досі зайнята своїм мужиком? Старається, аби він забрав її до Німеччини. А на мене їй пофіг. Дзвонити зараз точно не варто. Чи дозволить цей тип залишитися в нього на кілька днів? Ну не вижене ж мене на вулицю, звідки сам привів. Я не відчуваю до нього довіри, але й не боюся. Знаю лише, що тут мені добре. Наче тут мій справжній дім, хоча в ньому й немає тих, хто мене любить. Але чи є вони в моєму житті?
Я підійшла до вікна й подумала, що треба прогулятися. Хотілося чогось солоного та шкідливого — сухариків, чипсів, арахісу — того, на що мені зазвичай не вистачало копійок, які давала мама на кишенькові витрати. А в холодильнику незнайомця лежали лише сир, яйця, капуста, гриби та якісь невідомі мені овочі, вочевидь, також корисні. Крім того, я подумала, що непогано було б приготувати вечерю, коли він повернеться, — щоб якось віддячити за гостинність. Тож я взяла гроші, які він залишив, — там було аж 500 гривень, новенька хрустка купюра з портретом Сковороди, небачена для мене сума. Узулася, вдягнула куртку й вийшла на сходи.
Ключ у замку вдалося повернути з третьої спроби. Я запхала його в кишеню та піймала себе на мугиканні мелодії, яку почула вчора вночі. Напевно, це було щось африканське, тому й запам’яталося, відгукнулося в душі. Хоча я ніколи не бачила Африки, якась її частина була глибоко схована в мені. І час від часу, як от сьогодні, виривалася назовні. Я збігла сходами, киваючи в такт музиці, що звучала в моїй голові, та вийшла на вулицю.
Очам одразу ж стало боляче. Сонце і сніг примусили мене плакати. Майже стуливши повіки, я дивилася під ноги крізь вузькі щілини зі сльозовою завісою, але йшла вперед. За кілька хвилин стало легше, я вже змогла роззирнутися без різі в очах, щоб вирішити, у якому напрямку йти.
Запізніло подумала, що можна було б знайти в гуглі магазини поруч — у моїй кімнаті ж стояв ноут. Я пішла навмання — у тому напрямку, куди йшли люди. Широта світу навалилася на мене раптово. Я була в цьому місті самотня серед людей. Нікого не цікавило, хто я і куди йду, ніхто не переймався моїми справами. Я просто собі крокувала тротуаром, що брижився під ногами льодяними хвилями, — як одна з тих, хто проходив повз. Наче мені було куди повертатися. Наче мене хтось чекав.
Скоро я зрозуміла, куди веде ця дорога, — до метро. Поруч із метро — це була станція «Героїв праці» — розташовувався великий ринок. На одному його боці продавали шмотки, тож я підземним переходом перейшла на інший бік, сподіваючись знайти там щось їстівне.
Біля виходу з підземки стояла ялинка. Вогники на ній миготіли, змінюючи кольори щосекунди. Точно, ялинка! У квартирі незнайомця її не було. Якось дивно за кілька днів до Нового року не мати головного святкового атрибуту. Жодної соснової гілочки, жодної гірлянди. Навіть мама завжди нагадувала мені про ялинку — ми щороку ставили штучну, із пластику. Хто його знає, може, самотні чоловіки, що живуть у просторих, нашпигованих технікою квартирах, і не ставлять ялинок. Але мені це видавалося дивним. Новий рік був єдиним святом, яке я любила.
Трохи повитріщавшись на сніговика, що стояв під ялинкою, і навіть помацавши його за ніс — він був пластиковий, я пішла вглиб ринку. Від різноманіття розбіглися очі. Ковбаса, печиво, м’ясо, риба, фрукти, шоколад — у селі я й мріяти не могла про все це багатство. А якби десь і побачила, то все одно не купила б. Але тепер пальці в кишені міцно стискали п’ятсотку, і я вирішила спробувати те, чого ніколи не їла. Чипси й сухарики, яких так хотілося пів години тому, почекають. Біля кожного магазину юрмилися черги — люди поспішали зробити закупи до Нового року, тож мені довелося запитувати «хто крайній» і прилаштовуватися за ним.