Спершу я купила два шматки червоної риби. Потім ананас. Він був зі знижкою. За ними в пакет перекочували кілограм картоплі й пачка вершкового масла, бо до риби треба було зробити якийсь гарнір, а ще три огірки і три помідори на салат. На десерт я купила в ларку два шматки «наполеона». Дорогою трапився кіоск із зеленню — я витратила останню двадцятку на пучок кропу.
Назад ішла по пам’яті. Виліплювала поглядом усі ті прикметні ознаки, які впали в око на шляху до ринку: дитячий майданчик у снігу з поламаною жовтою лавкою, огрядна жінка в безрозмірній шубі, що сиділа біля бочки й продавала розлите в пластикові пляшки молоко, скупчення сірих гаражів з обписаними стінами, школа з рожевим ґанком, протоптана через стадіон доріжка, поруч із гірки катаються на тарілках і льодянках діти. І ось нарешті він — будинок, куди я вчора прийшла.
Я вже добряче захекалась, поки тягла повний важкий пакет, тож поставила покупки на лавку біля під’їзду й намагалася виколупати з кишені ключі. Як на зло, вони провалилися в підкладку, бо в кишені була дірка. Тим часом з під’їзду вийшла жінка, точніше бабуся, в пухнастій червоній шапці та чорній штучній шубі, витріщилася на мене, але мовчки пройшла повз. Я вже запустила в кишеню руку майже до ліктя, виплутуючи ключі, які застрягли за спиною в синтепоні куртки.
— А ти чия будеш?
Озирнувшись на голос, я зустрілася з нею очима. Стиснувши нафарбовані червоною помадою тонкі губи, вона сердито мене розглядала.
— Нічия, — бовкнула я й відвернулася. Ключі вже були в мене в долоні.
— Ще й хамка! — вигукнула бабця.
Я знову озирнулася. Вона махнула на мене сумкою і продовжила:
— Чого їдете сюди, чорномазі, сидіть собі вдома!
Слово, яке я чула так багато разів, знову зробило боляче. Я глибоко вдихнула та взяла пакет другою рукою. Затиснені ключі врізалися в шкіру.
— До того чорномазого з дев’ятого зібралася? Так я і знала! Лізуть і лізуть сюди, як ті мавпи!
Бабця продовжувала ще щось вигукувати. Руки дрижали, коли я прикладала ключ-таблетку, що ніяк не хотів спрацьовувати на морозі. Урешті почувся довгий протяжний писк, і двері піддалися. Я сховалася за ними. Швидко до ліфта, кнопка дев’ятого поверху, важкий пакет передавлює долоню. Уже знайомі металеві двері, важкий фігурний ключ. Коли двері зачинилися в мене за спиною, я відчула полегшення. Поставила пакет на підлогу, скинула куртку, сіла, повільно зняла взуття й запхала ноги в капці.
Чорномаза.
Якби я рахувала, скільки разів за життя мене так назвали, то давно б збилася з ліку. Іноді це траплялося часто, іноді рідко, але я завжди знала, хто я для інших. На маму дивилися з осудом — фу, зв’язалася з чорномазим, ще й доньку йому народила, а він її «поматросив» і здимів кудись, от дурепа, своїх хлопців мало було чи що, тільки життя собі зіпсувала, бо від цього вже ніколи не відмиєшся. На мене — з презирством і огидою, змішаними із жалістю, — мала чорномаза, вона хоч і ні в чому не винна, але дратує вже тим, що не така, як усі, дратує своєю темною шкірою, вивернутими губами та дротяним волоссям, їй місце в Африці, а не тут, але хто ж її туди забере, коли її чорномазий татусь давно злиняв.
Ці розмови, спершу перешіптування за спиною, а згодом і вголос при тобі, щоразу вбивали частинку мене, навіть тоді, коли я думала, що вони вже перестали мене ранити. Вони залишали після себе спустошення, коли сил не залишалося навіть на те, аби підняти руку. Нещодавно по телевізору я натрапила на передачу про енергетичних вампірів. Це було схоже на те, що я переживала в цей момент. Та бабця висмоктала з мене всі соки, тому зараз я просто сиділа, тримаючи голову руками.
Коли серце повернулося до звичного ритму і слабкість у руках і ногах відступила, я взяла пакет із покупками та віднесла на кухню. Там розібрала його і поклала продукти в холодильник. Годинник показував по другій. Готувати вечерю було ще зарано, тим паче я не знала, о котрій повернеться бомж. Але їсти вже хотілося, тож я знову зазирнула в холодильник, вирішивши підсмажити собі яєчню. Поморочилася, поки увімкнула цю електричну штуку, яка була тут замість газової плитки, але врешті сама зрозуміла, як вона працює, і навіть нічого не зламала. Шкварчання на сковорідці заспокоювало. У холодильнику знайшлося кілька шматочків чорного хліба, а ще я зробила салат з одного огірка й помідора. Обід видався мені неймовірно смачним, я навіть вимочила останнім шматочком хліба олію, що залишилася з салату.
Як поїла, знову пішла тинятися квартирою. Зайшла в спальню незнайомця, перебрала книжки на низькому столику. Майже всі вони були англійською, однак останньою виявилась біографія Вінстона Черчіля російською. Книги з крісла я переклала на підлогу і, підібгавши ноги, сіла на нього з біографією в руках. Робити все одно було нічого, на вулицю після зустрічі з бабцею-вампіркою виходити не хотілося, телевізор дивитися теж, а нишпорити інтернетом, читаючи новини «що ж там удома» взагалі не було бажання. Стала гортати без особливої цікавості, але й сама не помітила, як почала ковтати сторінку за сторінкою.