Коли кімната поринула в м’які сірі сутінки, я згорнула книжку й поклала її на місце, так само зробила і з тими книгами, які лежали на підлозі, — не хотілося, аби цей чоловік знав, що я зависала в його спальні. Треба сьогодні нарешті запитати, як його ім’я. Щоразу, коли я про нього думала, називала його то чоловік, то мужик, то цей тип, то бомж, то незнайомець — багато назв, але жодної правдивої. Визирнула у вікно — на вулиці вже засвітилися ліхтарі, тротуаром унизу поспішали люди, кожен другий тягнув у руках ялинку, на майданчику в снігу бабралися діти, а мені було так спокійно і тепло тут і зараз, у цю мить, як давно вже не було ні з ким і ніде.
Я згадала про Бублика й Дімку, і мені стало соромно, що я досі не поцікавилася, як там вони. Хотілося почути новини про кота, упевнитися, що в нього все добре, що він ситий і в теплі, але було незручно говорити з Дімкою. Не лише про Бублика, а взагалі про все. Я згадувала, як Дімка дивився, коли Віолетта їла цукерку, і всередині росла злість. Я була, мов той чайник зі свистком, у якому вже кипів окріп, але кипів беззвучно, бо хтось забув закрити носик і тепер вода могла лише булькати всередині непомітно для всіх. Я не могла показати йому своє роздратування, бо й сама не знала його причини. Утім телефоном було говорити легше, ніж віч-на-віч, коли Дімка дивився на мене своїми блакитними очима, а я в цей час думала, що віддала б усе на світі, аби мати таку білу, аж прозору шкіру та неймовірні світлі очі.
Узяла в руки телефон, яким сьогодні дзвонив Опер К., і спробувала згадати Дімчин номер. Починала набирати цифри і витирала, переконуючи себе, що десь помилилась і тут, напевно, має бути не п’ять, а дев’ять, що шість стоїть перед одиницею, а не після неї. 51 вводила цифри, натискала виклик — і скидала дзвінок, не дочекавшись гудків. Кілька таких спроб — і серце вже гупало об ребра. Коли почула гудок, для чогось прокашлялася.
— Алло? — голос Дімки був здивовано-запитальним.
— Привіт, це я, Ліля, — прохрипіла задерев’янілим горлом.
— О, пр-р-ривіт! — Дімка зрадів. — А звідки ти дзвониш? Це ж не твій номер…
— Та, з телефона знайомого, — непевно відповіла я. — Свій у готелі залишила.
— Нічого собі, др-ругий день у Хар-ркові, а ти вже знайомих завела! — він аж спробував присвиснути, але лише з шумом випустив із губ повітря. — Як там узагалі спр-рави? Ти де?
— Та… у гостях… — мені не хотілося брехати другові, але й правди я йому сказати не могла. Як я йому поясню, що пішла серед ночі до бомжа-африканця, який живе в шикарній квартирі й насправді невідомо хто, але аж ніяк не бомж?
— Щось ти темниш, — звісно, Дімка про все здогадався. Його голос із зацікавленого перетворився на відсторонений. — Але як хочеш, не моя спр-рава. З Бубликом усе в пор-рядку, батько дозволив його пустити в хату. Так що гуляй далі… Пока!
Він несподівано відключився, а я завмерла з відкритим ротом, не встигнувши попрощатися.
Образився.
От блін.
Що б я не зробила, завжди почувалася винною. Винною вже тому, що народилась і псую життя іншим.
Я покрутила в руках телефон, подумала про маму. Її номер не треба було згадувати — його я знала напам’ять. Якби вона хвилювалася про мене, я б подзвонила. Але вона, якщо й переживала, то тільки про те, які наслідки матиме для неї моє зникнення. На мене їй було начхати. Хай розважається зі своїм німцем. Влаштовує життя. Я теж маю право на тимчасову ілюзію того, що все добре, і поки не хочу її руйнувати.
На годиннику було 17:20. Уже можна підготувати продукти на вечерю, щоб швидко все зробити, коли повернеться бомж. Я чистила картоплю і думала про нього. Напевно, йому цікаво жити. Це як історії з пригодницьких фільмів — перевдягання, подвійне життя, таємниці… Яка ж у нього таємниця? Чому він робить усе це? Як зміг купити величезну квартиру? Почищена картопля булькала і пірнала у воду. Де його донька?
На мить я уявила, що я — це вона. Що та кімната, де я тимчасово гостюю, з любов’ю готувалась для мене, і всі ті книги, іграшки та менші дрібниці збирались, аби я була там щасливою. Я уявила, що маю нормальну родину, вчуся в хорошій школі й от зараз готую вечерю для батьків, бо мама затрималася на роботі, а тато їде додому з відрядження. Я хочу їх порадувати, бо вони люблять мене і роблять усе, щоб у мене було нормальне дитинство, про яке приємно згадувати в дорослому віці. Миючи картоплю під струменем холодної води, я всміхалася, програючи в голові цей сценарій. А потім глянула на руки — усе стало на свої місця. Вони були чорні. А хіба може бути тут щасливою дівчина з чорними руками?