— Що ж ти так розхвилювалася? Не хочеш про себе розповідати — не треба. Я ж тебе не гоню.
Він стояв наді мною, вперши руки в боки. Щоб змінити тему, я сказала:
— Тобі дзвонив якийсь Опер К.
Шаушва спохмурнів, від усмішки не лишилося і сліду.
— Ти з ним говорила?
— Ні, не брала трубку. Просто бачила.
— От і молодець.
Він сів, щоб доїсти торт. Розмова, яка й до цього ледве трималася купи, тепер зовсім не клеїлася. Я боялася щось питати, він думав про своє, шкрябаючи виделкою тарілку. Потім я зібрала посуд і поставила в раковину. Стала його мити, щоб чимось себе зайняти. Коли закінчила, озирнулася: Шаушва сидів за столом, утупившись у телефон. Обличчя напружене і зле. Щось мені підказувало, що чіпати його в цей момент не варто.
Я витерла руки об кухонний рушник і прослизнула в кімнату. Увімкнула торшер, підійшла до вікна. Звідти сотнями вогнів підморгувало мені нічне місто. З висоти дев’ятого поверху я бачила сусідні будинки, які пливли в темряві, наче лайнери в океані, бачила нитки ліхтарів над дорогою та фари автомобілів, що розривали ніч. Там вирувало життя. Десь на сході, де мій дім, у якому я народилася й виросла, вирувала війна. А я стояла тут і думала, що все лише починається, але не все залежить від мене. Куди я піду, в який бік буду рухатися, де зупинюся — усе це визначалося не тільки мною. Я приклала долоню до скла. Хотілося затримати цей момент, щоб знайти своє місце в житті. Десь же має бути місце для мене?..
Від стуку у двері я здригнулася, наче від вибуху. Шаушва стояв, спираючись плечем на одвірок, одна рука в кишені, голова зацікавлено схилена вбік.
— Не заважаю? Чи ти хотіла сховатися?
Я похитала головою.
— Ти ж був зайнятий.
— Уже звільнився. Може, поговоримо? Я зробив ще чаю. Ходімо?
Я кивнула. Він повернувся і зник у коридорі, я вийшла слідом.
Шаушва поставив чай не на обідньому столі, а на низькому столику біля дивана. Поряд із чашками стояла тарілка з еклерами — такими самими, як я їла зранку. Він сів і взяв у руку чашку, другою стишив звук на пульті телевізора, що висів на стіні. Я підійшла й умостилася трохи віддалік. Шаушва всміхнувся й підсунув до мене чашку. Я обхопила її долонями і втупилася в темну рідину всередині. Він мовчав. Я сиділа прямо, наче в спину мені вбили кілок. Хвилювання не давало сісти зручніше і розслабитися.
Чоловік сьорбнув чаю, відкусив еклер. Урешті спитав:
— Може, ти скажеш, як тебе звати?
До мене тільки зараз дійшло, що він досі не знає мого імені. Я засміялася.
— Ти ж не питав.
— Ну… — протягнув він. — Не хотів витягувати інформацію з тебе кліщами. Крім того, учора ти не дуже була налаштована розмовляти.
Я надпила чай, потягнулася за еклером. Як же це смачно!
— Лайла. Але зазвичай усі називають мене Лілею.
— Чому? Лайла звучить значно красивіше.
Я знизала плечима.
— Воно звучить незвично. Я й так чужа.
— А хто тебе так назвав? — Шаушва дивився на мене з еклером у руці.
— Батько.
Я втупилася в чашку. Колір чаю був світліший за мою шкіру.
— Він… чорний?
Я кивнула.
— Він живе з тобою?
— Я ніколи його не бачила. Він кинув нас із мамою.
Раптом я відчула, як у мене заболіли очі. Сльози наповнили їх мимохіть, і я часто-часто заморгала, щоб не дати їм вилитися. Чоловік це помітив, його обличчям пробігла якась гримаса — чи то біль, чи злість.
Я зробила ковток чаю й почала говорити, тримаючи чашку долонями, — мені просто треба було за щось триматися.
— Вони вчилися разом. Це все, що я знаю. Мама про нього ніколи не розповідає. Вона вирізала його з усіх спільних фото, тому я навіть не знаю, який він на вигляд. Та що там, я навіть імені його не знаю. У свідоцтві про народження записана як Миколаївна. Прізвище мамине — Єфремова.
— А ім’я? Чому мама залишила його?
— Не знаю, — я знизала плечима. — Може, думала, що він ще повернеться. Типу, як остання нитка між ними. Не знаю. Вона не каже про це.
— Ти ж із Харкова?
— Ні, — я засміялася, мало не розливши чай на ніжно-кремову шкіру дивана. — Назва мого села навряд чи тобі щось скаже. Це на Донбасі. Єдине, що треба про нього знати, — зараз там іде війна.
Він кивнув.
— Я знаю, що таке війна. Дуже шкода, що й ти це знаєш.
— Та нормас. Я іноді думаю, що вже майже й не пам’ятаю, як було до війни.
Шаушва помовчав, потім знову спитав:
— А як ти опинилася тут?
— Мама знайшла собі мужика по інтернету. Німця. Приїхала сюди до нього на зустріч і мене взяла…
Чоловік спохмурнів.