— Він до тебе чіплявся?
— Ні-ні… — я замотала головою й поставила чашку на столик. — Просто я… я випадково побачила… побачила, як вони…
Я не могла це вимовити, просто не могла в його присутності, обличчя вже палало.
— …як вони… займаються сексом…
Я приклала долоні до обличчя і сховалася.
У голові знову звучало:
«Was für eine kleine Hure ist das?»
Відчула, як Шаушва обережно торкнувся мого плеча. Не підсунувся ні на сантиметр, не обійняв, а просто торкнувся долонею на знак підтримки. Я була вдячна за це, хоча так і сиділа із закритим лицем. Мені було соромно.
— І потім ти втекла?
Я кивнула, не відліпляючи рук.
— А які в тебе стосунки з мамою?
— Та ніякі, — руки від обличчя я прибрала, але на чоловіка дивитися не могла, тому витріщалася на чашку й недогризені еклери. — Вона каже, що я зіпсувала їй життя. Хоче знайти собі мужика. Ну, такого, щоб її утримував. А я в цьому плані зайва.
Чоловік зітхнув.
— Ти не хочеш туди повертатися?
— Не хочу… але доведеться. Я ж неповнолітня. Узагалі в тебе можуть бути проблеми через мене, — я повернула до нього голову.
— Я сам суцільна проблема, — Шаушва широко всміхнувся. — Якось розберуся.
— Розкажи краще про себе. Твоє життя точно цікавіше за моє. Чому ти прикидаєшся бомжем? Де твоя донька?
Він узяв еклер, відкусив, запив чаєм. Говорити не поспішав.
— Моя історія схожа на історію твого батька. Приїхав сюди вчитися, зустрів дівчину, закінчив навчання, хотів залишитися. Але щось пішло не так. До речі, звідки твій батько?
Я здвигнула плечима.
— Не знаю, я ж казала. Мама мовчить. Ти теж не дуже хочеш розповідати, правда?
Шаушва не відповів. Доїдав еклер. Ці еклери якісь безкінечні. Зручний спосіб зайняти рота, коли не хочеш говорити.
— А давай поставимо ялинку? — раптом запропонувала я. — Новий рік же за три дні. Буде веселіше.
— А давай! Я ніколи цього не робив, це навіть цікаво.
Я засміялася:
— Ну так, в Африці з ялинками напряг. Але ж ти тут довго живеш. Ти й справді ніколи не прикрашав ялинку на Новий рік?
— Ніколи, — підтвердив він, — клянусь.
— А донька? І для неї теж? Ну, зазвичай це роблять для дітей, батькам то пофіг, самі для себе не будуть старатися, — пояснила я.
— Ми не жили разом, — сухо відповів він. — Ти хочеш просто зараз це зробити?
— А чому б ні?
— У мене немає іграшок. Чи що там зазвичай на неї вішають?..
— Ходімо купимо. Біля тебе ж кілька супермаркетів. І ялинки продають — я бачила, коли на ринок ходила.
— Яка ти спостережлива, — Шаушва знову всміхався.
— Ну давай! Ще ж тільки, — я глянула на годинник, — восьма, усе ще відчинено.
— Ну окей, збирайся. Буде тобі ялинка.
Він устав із дивана й пішов до ванної сполоснути липкі після еклерів руки. Я сиділа й кусала губи. Я вже встигла пожалкувати про свою пропозицію: мені яке діло, є в нього ялинка чи ні, я ж не збираюся залишатися в нього на Новий рік. А що я збираюсь робити — повернутися до мами та її збоченого німця? Мені навіть думати не хотілося про той грандіозний скандал, який вона мені влаштує, як завжди зі звинуваченнями, що я зіпсувала їй життя і краще б вона зробила аборт. Найбільше зараз я хотіла повернутися додому, у свою стару хату, і жити там разом із Бубликом, лише удвох. Ніхто нам не потрібен, хай котиться ковбаскою до свого німця чи куди там вона хоче. Несправедливо, що я можу жити, як хочу, тільки після повноліття.
— Ну і?.. Мене вигнала, а сама сидиш. Погнали! — Шаушва стояв переді мною вже в куртці та шапці.
Я криво всміхнулася й побігла до ванної. Там помила руки і хлюпнула на обличчя холодною водою. Витерла рушником, подивилася на себе в дзеркало.
Якось усе буде.
Ми вийшли з під’їзду разом. Було незвично йти в компанії цього чужого чоловіка, який чомусь такий добрий до мене. Притоптаний сніг порипував під ногами — схоже, Новий рік буде морозний. Я з усіх сил намагалася не думати про маму і про дурницю, яку роблю, залишаючись тут, — просто йшла поруч із ним. Ми рухалися тим самим шляхом, яким я вдень ішла до метро.
— Давай спочатку купимо іграшки і що там ще треба, щоб повісити на ялинку, а потім уже саму ялинку, бо з нею в супермаркет ми не зайдемо, — Шаушва махнув рукою вперед, де світилася вивіска «Сільпо». — А чого ти без шапки?
— Вона залишилася в готелі, якось не до неї було в той момент, — знизала я плечима.
У «Сільпо» він одразу приніс мені шапку — червону з блискітками. Якщо чесно, вона була жахлива, але я кивнула, що шапка норм, — не все ж життя мені в ній ходити. Потім ми зупинилися перед поличками з новорічними прикрасами — кульки, сніжинки, гірлянди й мішура. Шаушва став складати до візка все по одній штуці, навіть не дивлячись, що бере.