Але склалося ось так.
Я — зеро, надворі — холодрига, і мені в потилицю вже дихає Клізма.
На ґанку хтось розлив воду, і вона замерзла, перетворившись на лід. Я переступила слизьку пляму (бракує ще тут упасти, укотре за день) і збігла сходами вниз. Медсестра скрипнула дверима.
— Обережно, тут…
Гуп.
Закінчити я не встигла. Змахнувши руками, Клізма гепнулась на порозі й спиною проїхала кілька сходинок униз.
— О-о-ох… — застогнала й повернулася на бік.
Я відчула роздратування. Ну за що це мені? Своїх проблем купа, ще й вона на мою голову звалилася. Зробила крок уперед, простягнула руку.
— Ви забились? Давайте допоможу встати.
Медсестра сіла, потираючи поперек.
— Заразькі діти, о-о-о-ох… калікою зроблять.
Вона вчепилася в простягнуту руку і різко смикнула, вклавши в цей рух усю силу свого обважнілого з роками тіла. Уже майже падаючи на неї зверху, я різко відхилила корпус назад. У спині щось хруснуло, але я втрималася на ногах і навіть підняла Клізму. Вона розігнулася і продовжувала стогнати, обтрушуючи брудне пальто.
— Я краще сама піду. Мені вже зовсім нормально, — мені не хотілося слухати її ниття всю дорогу.
— Куди?! Бог з тобою! — медсестра злякано замахала руками. — Директорка з мене шкуру спустить, якщо з тобою щось станеться!
— Та що там може статися, я щодня цією дорогою ходжу…
— Наказано тебе відвести додому, — Клізма поправила берет, що з’їхав від падіння набік, і, тримаючись за забитий бік, пошкандибала до шкільного паркану.
Я запхала руки в кишені й попленталася слідом.
Ми так і йшли: вона попереду прокладала шлях у снігу, як криголам серед арктичних льодів, я ступала кілька метрів позаду. Час від часу Клізма озиралася, щоб пересвідчитись, що я нікуди не зникла. Вона важко та шумно дихала — я чула це навіть здаля. Усередині росло роздратування — ну чого вона преться зі мною, якщо їй так важко переставляти ноги? Нафіга було відсилати зі мною саме її, коли я й сама без проблем би дійшла?
Від школи до мого дому — кілометри три. Спершу пройти узбіччям розбитої дороги, залишивши позаду з десяток будинків, потім звернути праворуч, пройти три занедбані поля, ставок, болото, ще одне поле — і тоді попереду з’являться крайні хати нашого хутора. Я пам’ятаю їх іще живими — з цілими парканами, гардинами на вікнах, із купою взуття біля дверей, яке було видно через відчинену хвіртку. Тепер паркани розвалені, вікна вибиті, а взуття, яке не забрали з собою господарі, розкидане у дворі й завалене снігом. Іти повз ці будинки-привиди страшнувато, але я вже звикла, адже іншого шляху до школи немає. Точніше, він є, але пройти ним можна лише раз. Якби я була гумористкою й виступала на сцені, на цьому моменті треба було б сміятися. Аха-ха, аха-ха-ха…
Клізма чекала мене на повороті. Її обличчя розчервонілось від морозу, з-під берету вибилося пасмо сивого волосся.
— Куди далі?
Я показала напрям головою.
— Не відставай, — буркнула вона й повернулася спиною. — І з дороги нікуди не сходь, — додала, озирнувшись.
Я пхикнула. Це ж не вона, а я ходжу сюдою щодня. Роздає тут настанови…
Ми простували вузькою протоптаною стежкою. Годину чи дві тому я перша проклала її. Після мене пройшли ще люди, тож рухатися нею було вже не так важко. Усі намагалися ступати слід у слід, лише подекуди відбитки взуття виднілися поза кривою лінією стежки. Ішли ми прямо посеред дороги — можна було не боятися машин, бо вони й так тут майже не їздять, а після вчорашнього снігопаду тим більше. Було тихо, лише сніг рипів під ногами. Ані людей, ані тварин, ані птахів. Клізма сопіла попереду, я ступала за нею і думала про своє. Про сьогоднішнє приниження, про маму, якій на мене начхати, про куртку, що нестерпно пахла солодкими парфумами, про забуті вдома рукавиці й змерзлі руки. Про те, чого не прийшов до школи Дімка і чому Бісектриса доколупалась до мене саме цього ранку…
— …тихо?
Клізма так несподівано зупинилась, що я ледве не збила її з ніг.
— Що?
— Кажу, тихо у вас учора було? — повторила вона, не дивлячись на мене.
Медсестра завмерла. Я одразу вгадала, куди вона витріщається. Будинок Рибаків — перший із краю хутора. Від нього лишилося лише дві стіни — інші дві розбиті, усередині все вигоріло. Біла цегла закіптюжилася від вогню та диму. Там, де колись був поріг, розрослася молода акація. Шиферний паркан перед хатою побило ще до пожежі, зараз із снігу стриміли тільки залізні стовпи, на яких він тримався. Рибаки виїхали наступного ж дня, я навіть не встигла попрощатися з їхньою Сонею — ми тоді дружили. Уже п’ять років минуло. Був ще не один обстріл і не одна пожежа, але чомусь мені досі стає млосно, коли проходжу повз ці руїни.