Шаушва голосно позіхнув. Я позіхнула за ним і глянула на годинник. Перша ночі.
— Дітям давно час у ліжко, — він знову позіхнув. — Та й мені теж, рано вставати.
Я обійшлася без підколів про його роботу — справді, страшенно хотілося спати. Ми побажали одне одному добраніч і розійшлися по кімнатах.
Мені снилося, що я живу з мамою десь в Африці, де є океан і ростуть пальми. Шаушва чомусь був моїм батьком.
* * *
Прокинулась я з думкою про Бублика. Як він там? Чи тепло йому? Чи він не голодний? Чи дбає про нього Дімка? Сніжка я не вберегла, треба хоч Бублика вберегти. Я лежала, думала, згадувала, мріяла. Спогад про маму, який неодмінно виринав першим, я відганяла, але він уперто пробивався в голову. Мені не хотілося порушувати ілюзію мого щасливого життя. Ще трохи, ще кілька днів — і я подзвоню їй. Шаушва не виганяв мене й не нагадував, що я загостювалася, — тож мені здавалося, що я можу собі це дозволити. Ще трішки.
Стежачи очима за переміщеннями сонячного зайчика на стелі, я прислухалася до звуків, щоб зрозуміти, чи вдома господар. Було чутно, як приглушено цокав годинник у кухні-їдальні. Я встала і прокралася до дверей. Коли відмикала замок, здавалося, у цій тиші він прогримів на всю квартиру. Обережно прочинила двері, виглянула, вийшла навшпиньках на кухню. Ялинка! Я про неї геть забула. Вона стояла на місці, така ж гарна, якою я залишила її вчора. Шаушви не було, принаймні тут я не побачила жодних слідів його присутності. Я ввімкнула всі вогники на ялинці й тихо підкралася до його кімнати. Двері були напівпрочинені, ліжко застелене. Отже, пішов. На «роботу».
На обідньому столі знайшла нову записку, яку спершу не помітила.
«Доброго ранку, Лайло!
Усе, як учора, — телефон біля чайника, гроші в ключниці. Можеш піти в будь-який момент, але я б хотів, щоб ти попрощалася.
Буду ввечері.
Ш.»
Я крутила записку в руках, наче вона могла підказати мені, що робити далі. На годиннику було по дев’ятій. Треба чимось зайняти день, щоб не думати весь час про маму, Дімку, Бублика й усю цю ситуацію. Поснідала — знову заварні тістечка з чаєм, не найкорисніша їжа, але готувати, тим паче лише для себе, не хотілося. За вікном був сонячний день, певно, і мороз шпарить, та у квартирі мені сидіти не хотілося. Учора я вже більш-менш дослідила район, тож вирішила зранку сходити на ринок і в супермаркет, щоб купити все для вечері. Так само собою визначилось, що я залишуся ще на день.
Вдягнулась і взяла гроші — у ключниці знову лежало 500 гривень, замкнула квартиру й поклала ключі в кишеню. Ліфт викликати не стала — збігла на перший поверх ногами. Щойно відчинила двері під’їзду, в обличчя вдарило морозне повітря, а очі засліпило сонце. Я примружилася, намагаючись розгледіти, чи немає біля лавки вчорашньої злої бабці. Лавка була порожня — хто б зараз захотів сидіти на ній у мороз. Зітхнула з полегшенням і рушила вже знайомою дорогою на ринок.
Біля школи діти каталися з гірки, дорослі поспішали до метро, а я йшла повільно, роззираючись на всі боки. Ніхто не звертав на мене уваги й не тикав пальцем. Мало того — я помітила чорношкіру дівчинку років восьми. Вони з подругою — дівчинкою з товстою білявою косою, що вибивалася з-під шапки, — зчепилися паровозиком на двох льодянках і спускалися вниз із вереском та сміхом. Я мимохіть теж усміхнулася — приємно буває спостерігати за чужою радістю. Чорношкіра дівчинка помітила, що я на них дивлюся, і помахала мені рукою, я помахала їй у відповідь. Напевно, вона щаслива. Ну точно щасливіша, ніж я була в її віці. Облишивши спостерігати за дівчатами, які після спуску з вереском борюкалися в снігу, я пішла далі.
На ринку знову купила картоплю, огірки з помідорами та м’ясо. Ще не знала, що приготую, але такий набір продуктів видався мені універсальним. Я запланувала подивитися якийсь рецепт в інтернеті з ноутбука, що стояв у моїй тимчасовій кімнаті, а потім уже докупити решту інгредієнтів для страви в супермаркеті й заодно пошукати щось смачненьке на десерт. Тож я занесла продукти у квартиру — слава Богу, шлях був чистий і до мене не причепилася жодна неприємна бабега — засіла за ноут і почала серфити кулінарні сайти. Вибрала те, що здалося мені під силу, — м’ясо в соусі бешамель і картоплю по-селянськи. Для цих страв треба було ще придбати приправи, тож я вирушила до супермаркету. Там на додачу купила собі великий спікере і вирішила погуляти по району, поки їстиму його.