Чомусь ноги понесли мене туди, де я вперше зустріла Шаушву-бомжа, коли втекла від Гассана. Удень тут усе виглядало інакше, хоча я й не встигла тоді розгледіти щось до пуття. Купа продуктових кіосків на риночку біля дороги, мінікав’ярня, кіоск із газетами. Я доїла снікерс і купила собі чорний чай, щоб погріти руки. Пройшла через ринок і попростувала далі тротуаром, уздовж будинків, через алейку невисоких дерев. Присьорбуючи паруючий чай, я просто насолоджувалась моментом: сонцем, свободою, грошима в кишені, мирним великим містом, де не треба чекати, що звідкись ударить війна. Тут я могла б легко загубитись, тут я могла б бути щасливою. Я всміхалася своїм думкам, аж поки… не побачила його.
Шаушва у своєму робочому бомжацькому одязі стояв під балконом сірої панельки. Стояв не сам, а з якимось чоловіком. Без сумніву, це був Шаушва — червона роздерта куртка, ганчір’яний тюрбан на голові. Я завмерла і зайшла за дерево, щоб вони мене не помітили. Проте чоловіки й так були занадто зайняті розмовою, щоб звертати на мене увагу. Мені стало цікаво, які справи в Шаушви з цим чоловіком. Той був нормально вдягнений і крутив у руках якісь ключі, мабуть, від машини. Раптом Шаушва простягнув руку — і незнайомець її потиснув. Мені здалося, це рукостискання тривало довше, ніж зазвичай ручкаються чоловіки. Фігня якась! Для чого взагалі комусь ручкатися з бомжем?! Це принаймні дивно! Як мінімум їх стороняться й обминають, а тут таке душевне прощання!
Я відчувала: щось не сходиться. Простежила поглядом за незнайомим чоловіком — він ішов до дороги просто по снігу, не шукаючи стежки. Потім пискнула сигналізація, чоловік відчинив водійські двері припаркованої чорної машини. За кілька секунд вона вже влилася в потік інших авто і зникла. Шаушва залишився стояти під балконом. Точно якась незрозуміла фігня… Я відступила глибше за стовбур дерева, коли побачила, як, розмахуючи руками, до бомжа йде огрядний чоловік у розстебнутій дублянці та щось горлає. До мене долітали лише крики чоловіка, Шаушва відповідав йому тихо. Я висунула голову з-за дерева й завмерла.
— Наркомани кончені!.. Чорномазий!.. Вали звідси зі своєю наркотою!.. Давай вали!.. Торгуй в іншому місці!..
Чоловік у дублянці сильно штовхнув Шаушву в груди, той заточився, не втримався на ногах і впав у сніг, проте швидко встав і пішов геть, не озираючись. Чоловік було погнався за ним, продовжуючи кричати, але потім махнув рукою і сплюнув.
— Мавпа чорножопа! — гаркнув услід Шаушві.
Я відступила за дерево. Серце боляче билося об ребра, стаканчик із чаєм випав з рук. Що це взагалі було? Я дочекалася, коли той чоловік піде, а потім побігла туди, звідки прийшла. Домчавши до кіосків, стишила крок. У голові звучали слова того мужика:
«Вали звідси зі своєю наркотою!..»
«Торгуй в іншому місці!..»
Шаушва торгує наркотиками? От звідки в нього та шикарна квартира! А бомжацьке ганчір’я — це прикриття! Такий собі робочий одяг…
Міру мого здивування важко було описати. Такого повороту я не могла очікувати. Що ж тепер робити? Повертатися до квартири й чекати його чи тікати геть? Але куди йти?.. Мені треба було з кимось порадитися, але не було жодної душі, якій би я могла розповісти про цю ситуацію. Подзвонити мамі, аби врешті дізнатися, що вона думає про моє зникнення? Повернутися до неї і бридкого Зігфріда?
«Was für eine kleine Hure ist das?»
Ні, нізащо!
Піти в нікуди? Бомжувати на вулиці?
Ні, це ще гірше!
Якби ж у мене був батько, який міг би допомогти…
Хотілося розплакатися від безвиході, але треба було взяти себе в руки. Інших рук, які могли б мене підтримати, я не мала.
Я ще трохи безцільно покружляла районом, поки не перестала відчувати пальці на руках і ногах, і вирішила повернутися у квартиру. Більше мені йти було нікуди, та й увечері хотілося відверто поговорити з Шаушвою про те, що я побачила. Дорогою зайшла в кондитерську і купила торт. Хай буде святкова вечеря. Можливо, остання.
Час тягнувся повільно. Я то безцільно тинялася квартирою, вивчаючи різні її закутки, то перевішувала іграшки на ялинці, що миготіла вогниками, то намагалася читати вчорашню книжку. Але літери розпливалися перед очима й не складалися в слова.
Зателефонувала Дімці. Ми сухо поговорили про Бублика, у кота все було добре. Дімка не спитав, як мої справи і де я. Сама ж я не розповіла. За дві хвилини розмова вичерпалася, і ми ніяково попрощались. Я ще потримала телефон у руках, у голові рухомим рядком крутився номер мами. А якщо вона вже поїхала з Харкова і я залишилася тут сама? Та ні, такого не могло бути — вона планувала провести Новий рік зі своїм бридким німцем, навряд чи він забере її в Німеччину, а в нашу хату вона його точно не привезе. Значить, вона ще тут, хіба, може, змінила готель. Подзвоню пізніше.