Шаушва підвів голову, глянув мені в очі.
— Я вже давно хочу зав’язати. Але це дуже складно.
Я згадала про свою тимчасову кімнату і промовила:
— А твоя донька? Ти казав, що в тебе тоді народилася донька. Що з нею?
— Я її загубив. Але, здається, знову знайшов.
— І? Де вона?..
— Вона тут, — чоловік приклав руку до серця і якось дивно на мене подивився.
Я озирнулася, немов сподіваючись побачити, що вона стоїть у мене за спиною. Та звісно, крім нас двох у кухні більше нікого не було. Цокав годинник, миготіла ялинка. Надворі хтось підривав петарди.
Шаушва продовжив сам, хоча я більше нічого не питала.
— Я зібрав певну інформацію через копів. Про тебе, про твою сім’ю. Про твого батька.
Моє серце кольнуло, завмерло на мить і забилося частіше.
— Здається, я його знайшов.
Я недовірливо підняла брову. Я вже чула це від Гассана, цього разу не буду такою дурною, хоча Шаушві я довіряла значно більше, ніж тому типові.
— Ну? — тільки й видушила з себе.
— Це я.
— Що ти мелеш?
Я розреготалася. Сміялась і сміялась, аж сльози потекли з очей. Шаушва розгублено на мене дивився.
— Ти чого?
Приклавши руки до обличчя, я витерла сльози.
— Я тобі не вірю, — відповіла, чітко вимовляючи кожне слово. — Ти все це вигадав на ходу.
— Не віриш, що я твій батько? Але це правда! — він починав гарячкувати.
— Так не буває в житті! Це ж не казочка якась!
Я скочила зі стільця й підійшла до вікна. Там тривала передноворічна метушня. Невеличкий огрядний чоловік ніс довгу ялинку, її верхівка тягнулася за ним по тротуару. Напевно, поки він дійде додому, вершечок буде вже лисим, без голок. За чоловіком ішла кругленька жінка, в обох руках вона несла повні пакети «АТБ». Знову бахнула петарда. Я здригнулася, а жінка аж присіла, опустивши пакети на тротуар.
— Я тобі доведу, що це правда.
Шаушва стояв у мене за спиною.
Не так я уявляла зустріч із батьком.
— Якщо це правда, чому ти не сказав усе одразу, коли почув моє ім’я? Забув, як сам хотів мене назвати? Чому не шукав раніше? Фігня твоя версія, якщо чесно.
Я розвернулася до нього. Стояла навпроти вікна, схрестивши руки на грудях. Трохи крутилася голова, і підлога піді мною хиталася, немов я плила на кораблі по морю. Шаушва похитав головою.
— Усе дуже складно. Я… я хотів переконатися. Хоча коли ти вимовила своє ім’я, я вже знав, що це ти. Ми з твоєю мамою… не зійшлися характерами. Вона психонула, я теж. Слово за слово — і понеслося. Вона не хотіла мене більше бачити, а я був дуже злий… — він розвів руками. — Що тут ще сказати?..
Я слухала його і дивувалась, що нічого не відчуваю — ні радості від того, що переді мною стоїть чоловік, який називає себе моїм батьком, ні злості до нього.
— Як ви познайомилися?
— Ми… ми вчилися разом… — відповів туманно, без конкретики. — А потім вона завагітніла… усе стало інакше.
— Ти ж начебто казав, що вчився тут, у Харкові?
— Про Харків я не говорив. — Шаушва незмигно дивився мені в очі, так що довелося їх опустити. — Я вчився в Донецьку.
Щось у його версії не сходилося, вона видавалася мені ще менш правдоподібною, ніж історійка від Гассана.
— Я не брешу. Я просто хотів упевнитися, що це ти. Навів довідки в поліції. Ти — моя донька.
Шаушва зробив крок і взяв мою руку. Я висмикнула її, підійшла до столу.
— Давай їсти, вечеря вже давно охолола.
Їжу довелося розігрівати в мікрохвильовці. Вечеряли ми мовчки. Шаушва весь час поглядав на мене, чекаючи, що я щось скажу, а я навпаки уникала дивитися на нього. Колупала картоплю з м’ясом у соусі бешамель, які тепер зовсім не смакували, і думала тільки про одне — це не може бути правдою. Так не буває, коли батько, якого мрієш відшукати все життя, раптом знаходиться, немов на замовлення. Я наколола на виделку помідор і крадькома глянула на Ша-ушву. Він піймав погляд, усміхнувся. Ми ж навіть зовсім не схожі, хіба що кольором шкіри. Чи схожі? Фігня якась. Ну не можна так просто на вулиці зустріти батька, який прикидається бомжем, щоб торгувати наркотиками! Це сюжет із голлівудського фільму, а не з життя.
— Про що ти думаєш? — Шаушва знову пильно на мене дивився.
— Про все, — відповіла ухильно й запхала до рота шматок помідора, щоб більше нічого не говорити.
— Усе ще думаєш, що я брешу?
Кивнула.
— А для чого мені це треба? Ти ж уже багато про мене знаєш, бачила, як я живу. Бачила кімнату, яку я приготував для тебе…
— Не для мене, для своєї доньки, — перебила я.