— Добре, для своєї доньки, — погодився Шаушва. — Але моя доня — це ти. Лайло, ти не уявляєш, як я хотів тебе знайти…
— Чому ж тоді не шукав?! — крикнула я, відкинувши виделку. Вона брязнула об стіл і впала на підлогу. — Чому не шукав?! Тобі ж легко було це зробити, навіть якщо ти втратив контакт із нами!
— Боявся, — він зчепив пальці в замок і розглядав їх. — Боявся, що твоя мати налаштувала тебе проти й ти не захочеш про мене нічого чути… Лайло, я… — потягнувся, щоб знову взяти мене за руку.
— Припини, це смішно!
Я з грюкотом відсунула стілець і відскочила до вікна. Святкове миготіння ялинки, яке ще кілька годин тому дарувало радість і надію, тепер нестерпно било в очі.
— Я не можу зрозуміти, для чого ти це робиш?! Ми ж із тобою наче подружилися… Чи ти теж, як і той Гассан, хочеш мене трахнути? — я виплюнула останнє слово й заплющила очі, відчуваючи, як обличчя заливає жаром від гніву й образи.
Шаушва похитав головою, встав з-за столу й підійшов до вікна.
— Лайло, чому ти мені не віриш? Бачу, життя було недобрим до тебе, не треба мені було залишати тебе з матір’ю… Лайло, я винен перед тобою і не знаю, чи зможеш ти колись мені пробачити…
Він раптом став на коліна переді мною, впіймавши мої руки у свої.
— Будь ласка, послухай, що я скажу, хоч хвилину…
— Припини цей цирк! — я спробувала вирватись, але Шаушва міцно тримав мене. — Окей, я послухаю, але спочатку послухай ти, — мене вже було не зупинити. — Думаєш, достатньо мені навішати лапші на вуха, і я одразу зроблю вигляд, що щаслива? Якщо ти мій батько, де ж ти був усі ці роки? Де ти був, коли мене дражнили, обзивали чорномазою, коли мене били? Де ти був, коли мама напивалася й кричала, що я найбільша помилка в її житті? Де ти був, коли я трусилася в погребі під час обстрілів? Де в цей час був ти?!
Мене почало трусити, і я не могла нічого зробити з цим дрібним дрожем усього тіла. Шаушва стояв переді мною на колінах, притиснувшись лобом до моїх долонь. Я ще раз спробувала вирвати руки, але він тримав, наче лещатами.
— Ти думаєш, я забуду все це, щойно з’явиться якийсь мудак, який скаже, що він мій батько? Я тобі не вірю! Цю історійку ти наспіх склепав на коліні, от тільки для чого — не розумію. Скажи мені, для чого?!
Сил у мене вже не залишилося, і я готова була розревітися. Шаушва рвучко встав і обійняв мене, міцно стиснувши аж до хрусту кісток. І я нарешті заплакала — від болю, образи, безнадії, тривоги й усіх цих подій, які звалилися на мене останнім часом. Життя постійно вчило мене бути сильною, але так і не навчило.
— Лайло, сонечко, — примовляв Шаушва, гладячи мене по голові. — Я так чекав цього моменту… так хотів знайти тебе, мріяв, щоб ти жила зі мною. Ця кімната, ця квартира — усе цс для тебе. Я зав’яжу з минулим, обіцяю. Усе буде добре. У нас з тобою все буде добре… Тільки вір мені. Я твій батько, а ти — моя доня. Подивись — ми навіть схожі з тобою! — Він схопив мене за руку й потягнув до дзеркала в коридорі. — Ну правда ж схожі?
Я протерла очі й витріщилася на відображення. Ну, справді, певна схожість є. Колір шкіри майже однаковий, різниться лише відтінок — його трохи темніша, моя світліша — з поправкою на мамину світлу шкіру. Очі в обох темні, видовженої форми, як там її називають — мигдалеподібна чи щось таке. Ніс — широкий, трохи приплюснутий. Губи — повні, широкі. Схожа статура — ця худоба, довгі руки й ноги.
— Усі чорні між собою схожі, — буркнула я, не бажаючи визнавати його правоту.
— Так кажуть лише білі, — усміхнувся Шаушва, — а чорні бачать різницю. Так само вони говорять про китайців та інших азіатів. Хоча, як на мене, ті справді всі однакові з лиця.
Я гмикнула, знизала плечима й повернулася на кухню. Знову зиркнула на ялинку. Вона світилася так святково — раніше я бачила щось схоже лише в американських фільмах про Різдво типу «Один удома». Такі гарні ялинки бувають лише в щасливих родинах. А ця… ця навіть мені не належить. Ні ялинка, ні родина.
Аби не дивитися на Шаушву й не говорити з ним, я почала прибирати посуд зі столу. Мила тарілки, а спиною відчувала його присутність і напругу, що виникла тепер між нами.
Навіть подумки я не могла назвати його «батьком». Але сумнів, який Шаушва викликав своїми словами, уже засів у якійсь віддаленій частині мозку та потихеньку його довбав.
«Батько? Він не може бути моїм батьком!» — думала я, із зусиллям натираючи тарілку мильною мочалкою.
Таких казок у житті не буває. Або бувають, але не зі мною. Ішла дівчинка вночі вулицею і зустріла батька… Аякже! Повна й безповоротна фігня! Але ж шанс на це таки є… Крихітний, але є. Прабаба часто любила повторювати, що в житті все простіше, ніж люди собі вигадують. А що як Шаушва справді мій батько? І тієї ночі нас разом звела доля, чи Бог, чи якась вища сила — хтось же там нагорі має цим займатися? Тоді мій батько — наркодилер?! Не таким я його уявляла. Хоча насправді я його взагалі ніяк не уявляла. Знайомство з батьком було примарною мрією, яка раптом стала надто близькою та реальною.