— Та в нас уже давно тихо, — кажу.
— Сплюнь! — сердито махнула на мене рукою Клізма. — Далеко ще?
— На іншому боці хутора.
— Ходімо, — скомандувала і зарипіла стежкою.
Я зітхнула й пішла за нею. Ще трохи — і вона від мене відчепиться.
— Ось мій будинок, — показала через дві хати.
Клізма дістала з кишені хустинку і витерла спітнілого під беретом лоба.
— Ну, слава Богу, дійшли.
— А хіба були варіанти? — закотила я очі.
— Сама знаєш, можна вийти й не дійти. Або взагалі вдома вб’є.
— Зате швидко.
— А якщо не вб’є, а тільки покалічить?
Я знизала плечима.
— Я фаталістка.
— Що? — не зрозуміла вона.
— Нічого. Ваша місія виконана, мене доставлено додому.
Ми стояли перед нашим благеньким парканом зі штахетника. Щоб він не завалився, мама в кількох місцях підперла його колодами. Я не любила цей паркан, бо через нього все, що відбувається в нас у дворі, видно, як на долоні. Поставити інший мама не могла чи не хотіла, нарікаючи на відсутність чоловічих рук. Тепер сенсу міняти його на інший узагалі не стало. З двору загавкав собака. Це наш Сніжок виліз із будки, помітивши, що хтось прийшов. Упізнав мене, помахав хвостом і знову сховався в будці.
— Подзвони матері, що ти благополучно дійшла, — Клізма топталася переді мною.
— Пізніше наберу, — буркнула я, щоб вона відчепилася.
Насправді я не збиралася цього робити. Моя мама не з тих, хто хвилюється через такі дрібниці.
— Ну, як хочеш, своє діло я зробила, — медсестра махнула рукою й пішла назад стежкою, порипуючи снігом.
Я відчинила хвіртку і ступнула у двір. Сніжок радісно вистрибнув мені назустріч і почепився, обіймаючи лапами за ноги. Погладила по білій пухнастій голові. Мабуть, мама знову його не погодувала зранку. Поки рилася в рюкзаку в пошуках ключа, він стрибав поруч, радісно повискуючи.
У хаті було холодно. Я кинула на підлогу рюкзак і пішла по дрова. Розпалювання груби після школи було моїм щоденним ритуалом. Раніше це завжди робила прабабуся, тепер я. Мама ж — ніколи. Казала, що не хоче, аби сажа в’їлася в руки. Вона любила свої руки. Щовечора мастила їх кремом. А на моїй шкірі плями сажі були не дуже помітні. Можна навіть не мити.
Поки я набирала й несла до хати дрова з сараю, Сніжок крутився поруч. Коли штовхнула плечем двері, спробував прослизнути всередину, але я перегородила йому шлях ногою. Іноді я тихенько пускала його, але мама це неодмінно помічала і влаштовувала скандал. У її розумінні собака мав жити надворі та спати на морозі. А Сніжок не хотів надворі, він хотів тепла й любові. Як і я.
Вибравши вугілля у відро й напхавши грубу, щоб розтопити, я чиркнула сірником. Запалахкотів вогонь, пожираючи газети і тріски. Я любила дивитися на нього. Коли мама помічала, що я довго сиджу перед грубою, вона психувала і кричала, що це в мені вилазить суча батькова сутність, бо його теж заворожував вогонь.
Наш кіт Бублик нявкнув, потерся об мої ноги і стрибнув на лежанку. Чекає тепла. Я б теж його хотіла. Гріючи холодні руки над грубою, я думала про те, як казково було б мати цілодобове опалення в будинку. Не прокидатися в холодній хаті, не вигрібати жужелицю, не пхати руки в сажу. Мати теплі батареї та гарячу воду. Добре було б жити у великому місті. В іншій країні. Іншим життям. Але поки я тут, доводиться радіти іншим речам. Наприклад тому, що вікна в нас вилетіли всього один раз, і то напрочуд вдало, нікого й нічого не пошкодивши. Добре, що це було влітку, а не взимку. Мама кілька місяців писала якісь заяви й ходила кудись просити, щоб їх замінили. Досі стоять, тьфу-тьфу-тьфу.
Трохи зігрівшись і підклавши в грубу дефіцитних дров, я нарешті зняла верхній одяг і перевдяглася в домашнє. Куртка тхнула приторно-солодким. Я згадала цей аромат. Щось із «Ейвону», мама якийсь час ним займалася. Здається, «Far away». Навіть цей вонючий запах натякає на те, куди б я хотіла податися. Far away. Цікаво, він вивітриться, якщо залишити куртку на ніч на морозі? Я вже зібралася було винести її надвір, як помітила велику пляму сажі на рукаві. Чорт, треба було її зняти перед тим, як лізти руками в грубу! Тепер точно доведеться прати — чорна пляма на бежевій куртці не додасть мені балів в очах однокласників.
Якось я не помітила кілька плям на білому светрі й прийшла в ньому до школи. Борька з порога охрестив мене «зебрятиною», тобто зеброю. Він дурнувато іржав на кожній перерві — на його думку, такі звуки видавали зебри в африканській савані. Утім «зебрятиною» я була недовго. Частіше мене називали «кобилою» за високий зріст або просто «мавпою». Якщо хтось із однокласників приносив до школи банан на перекус, мене не оминали дурнуваті жарти. «Мавпо, мавпо, хочеш банан? Лізь на пальму!» — реготали вони, вимахуючи перед моїм носом жовтим фруктом. Придурки, вони навіть не знають, що банан — це не пальма, а трав’яниста рослина. Ідіоти обмежені, що з них узяти. Від згадки про банан скрутило живіт. Усе ж чашка солодкого чаю — так собі сніданок.