Я витерла руки, взяла телефон і знову сіла за стіл, розмірковуючи, як почати розмову з мамою, щоб одразу не скотитись у сварку. Певно, треба найперше сказати про батька. Тоді її увага перемкнеться з моєї втечі на нього. Цікаво, вона й досі з тим бридким німцем? Краще б мама залишилася з ним — тоді вона ще точно в Харкові, а не повернулася додому. А раптом вона поїхала? Хоча мама навряд чи змогла б повернутися додому, коли я зникла в Харкові. А якщо вона пішла в поліцію?.. Ці питання бомбардували мою голову, пробуджуючи тривогу, тому я почала набирати номер, який знала напам’ять.
Двадцять секунд слухала гудки. Мама не відповідала. Коли виклик закінчився, я набрала знову. Та сама історія. Коли набрала втрете, гудки швидко перервались. Почулося якесь шарудіння, і знайомий голос заспано проказав:
— Алло…
— Це я… — від хвилювання я захрипла, тому прокашлялась і повторила: — Це я, Лайла.
Самій різонуло від імені — зазвичай я завжди представлялася Лілею. Мама ніколи мене не називала Лайлою, принаймні я цього не пам’ятаю.
У трубці знову почулося шурхотіння, гримнули двері.
— Ти взагалі нормальна? — мама була сердита, навіть дуже сердита, це було зрозуміло з її злого шепоту. — Ти куди пропала, га? Хочеш, щоб мене через тебе посадили? Тварюка малолітня! Мало ти мені життя зіпсувала, ще й тепер такі коники викидаєш?..
Ось через це я й не хотіла дзвонити. Усе як завжди: вона переживала не про мене, а про себе.
— Де ти валандалася всі ці дні? Я місця собі не знаходила, а ти… Тварюка!
— Я знайшла батька, — перервала потік її образливих слів.
Вона немов удавилась, замовкла на мить.
— Що?
— Я. Знайшла. Батька, — відповіла, чітко артикулюючи кожне слово.
— Що ти мелеш? Якого батька? Твій батько невідомо де! Може, він уже здох давно у своїй Африці…
— Я хочу, щоб ми зустрілися втрьох: ти, я і він, — я знову не дала їй договорити. — От і скажеш, мій це батько чи не мій.
Мама кілька секунд мовчала, перетравлюючи інформацію.
— Це неможливо. Так не буває. Хто він такий? Та він тобі бреше!
— От і побачимо завтра.
— Яке завтра? — закричала вона, потім знову перейшла на здавлений шепіт: — У мене плани із Зігфрідом!
— І ти не знайдеш пів години для доньки?
Я намагалася дивитись на цю ситуацію відсторонено, наче все це відбувається не зі мною. Але кожне її слово робило мені боляче, нагадувало, що я — лише помилка її молодості.
— Ну, добре, але тільки зранку. Увечері Зігфрід замовив ресторан.
Отак. Ресторан. Моє зникнення не дуже змінило її життя. Усе за планом. Вона рухалась до мети. Я не могла змовчати:
— Ти хоч трохи про мене хвилювалася чи тобі насрати?
— Звичайно, хвилювалася! — роздратовано прошепотіла мама. — Зігфрід забирає мене до Німеччини, а ти валандаєшся невідомо де і з ким! Ти з ним спала?
— Мамо, припини! — простогнала я. — Що ти несеш?! Це мій батько!
— Ага, так я й повірила, — вона нервово засміялась і клацнула чимось. — Вони скажуть, що завгодно, аби добитися свого, — тепер вона говорила, ніби тримаючи щось у роті, і я здогадалась, що вона закурила.
— Завтра все стане ясно. Я подзвоню тобі ввечері, домовимося про ранок.
— Я так розумію, ти повертатися не збираєшся? У нього звила собі гніздечко? Ну ти шустра! — прохихотіла мама, але за мить посерйознішала. — Треба все вирішити до мого від’їзду.
— Ти збиралася їхати, знаючи, що я пропала? Дай вгадаю: у поліцію ти теж не зверталася.
— Ну ти ж знайшлася, — спокійно констатувала вона.
Слухати все це далі в мене не залишилося сил.
— Тоді до вечора. Побачимося завтра.
— Ей, поче…
Я не дала їй договорити й натиснула відбій. Поклала телефон на стіл. Руки дрижали, та й усю мене трусило, наче від холоду. Відчувала себе так, ніби за ці десять хвилин розмови з мене через вухо висмоктали всю енергію. Як там кажуть, наче «вичавлений лимон»? Оце я зараз. Які б я не будувала навколо себе захисні бар’єри, як би не ворохобилася й намагалася показати, що вона більше не зможе зробити мені боляче, — усі ці настанови руйнувалися від її першого слова. Вона могла кричати чи говорити байдужим тоном — ранило однаково. Я розізлилася на себе. «Не вперше й не в останнє, ти ж знаєш, що ти їй нафіг не потрібна, а сидиш тут, страждаєш і готуєшся розпустити нюні! Зберись, ганчірко!»