Я навіть проказала це вголос:
— Зберись, ганчірко!
Ударила кулаком по столі. Потім ще раз, і ще, поки не виступили сльози. Краще плакати від болю в руці, який сама ж спричинила, ніж від болю всередині, який тобі завдала людина, що мала б бути найріднішою.
Я витерла очі, прикусила нижню губу, шморгнула носом, глибоко вдихнула. Тримай ситуацію під контролем. Тримай. Тобі 15, і ніхто не буде тебе більше ображати. Досить. Ти достатньо натерпілася. Тепер у тебе є батько… Можливо, у тебе є батько.
Я згадала про Шаушву й мимохіть усміхнулася.
А якщо мама скаже, що це не він?
А якщо він бреше з якоїсь лише йому відомої причини?
А якщо я залишуся геть сама?
А якщо…
Напруга та страх усередині наростали. Хотілося розревітися. Хотілося, щоб пожаліли, обійняли і сказали, що все буде добре. Тремтіння не минало, мене ще й добряче морозило, хоча у квартирі було тепло, а підлога гріла ноги. В шафі у своїй тимчасовій кімнаті я відшукала великий махровий рушник і попрямувала з ним до ванної. Увімкнула воду — гарячу, під якою ледве могла тримати руку, налила піну. Вода мене зігріє. Не дивлячись на себе в дзеркало, зняла піжаму. Вигляд власного голого тіла засмучував і вкотре нагадував, яка я недолуга.
Ванна була велика, і води набралося лише на денці, тому я закуталася в рушник, чекаючи, поки вона наповниться. Рушник був м’який і пахучий. На тлі моєї шкіри він був ще біліший. Я торкнулася до нього обличчям, потерлася щокою, мов кицька. Хотілося б думати, що в мене колись будуть такі пухнасті рушники. Як у тому готелі, звідки я втекла. Як оцей. Не техніка, не одяг, не прикраси були для мене символом достатку, а білосніжні махрові м’які рушники. Я обережно почепила його на вішак і занурилась у воду. Вона була пекучо-гарячою, але за кілька хвилин шкіра звикла, і я змогла лягти. Піна приховувала обриси тіла. Воно вже не тремтіло, але в грудях боліло від напруги. Я заплющила очі, стараючись ні про що не думати, просто розслабилась, уявила себе на морі, якого жодного разу не бачила.
Не знаю, скільки я так лежала. Може, годину, може, більше. Час розмився й розчинився у мильній воді. Нікуди було поспішати, усе одно найголовніше станеться завтра. А поки думати про це зарано. На кілька секунд я занурилася з головою, затримала дихання. Залишалася так, поки могла триматися, відчуваючи, як усередині наростає вибух. Виштовхнулася з води, хапаючи ротом повітря.
Усім би було краще, якби мене не існувало.
І передусім мені самій.
Колись ми з Дімкою говорили про смерть. Навіть не про смерть, а те, що їй передує. Про самогубство. За роки війни смерть стала звичним явищем але це була насильницька, не добровільна смерть. А самогубство — це інше. Убити себе власними руками здатні лише люди або дуже слабкі, або дуже сильні. Я до таких не належала. Завжди була чимось таким середнім, непримітним.
Зеро.
Дімка тоді сказав, що іноді думає про це. У ті дні, коли в школі особливо допікають. Тоді його кульгавість і заїкання множаться на 100 — настільки, що не дають жити.
— І ти б зміг? — спитала я, жуючи пряник, коли ми йшли додому зі школи.
— Поки що не зміг, — відповів Дімка, дивлячись собі під ноги та здіймаючи весняну пилюку хворою ногою. — Мабуть, я слабак. Слабак… — повторив він.
Більше до цієї теми ми не поверталися, але я знала, про що він думає, коли його булять у школі. І він знав, про що думаю я, коли мене називають «чорномазою» і плюють у спину.
Я налила на голову шампунь і довго масажувала волосся. Так, наче цей ритуал міг допомогти його випрямити та зробити м’якшим. Потім ще вилила на нього пів пляшки кондиціонера, та це, звісно, теж не допомогло — волосся залишалося жорстким навіть у мокрому вигляді. Я сильно терла мочалкою шкіру, майже здираючи, наче це могло її відбілити й перетворити мене на світлошкіру білявку з ніжно-синіми прожилками вен на зап’ястках. Вилізла з ванни, витерлася рушником, намотала його на голову й одягнула піжаму. Фена у Шаушви я не знайшла, а це означало, що решту дня доведеться чекати, поки висохне волосся.
Щоб відволікти голову від думок про маму, Шаушву та наші можливі родинні зв’язки, вирішила зайняти руки. Знайшла в комірчині пилосос і модну швабру з відром та заходилася прибирати. Перед цим голосно ввімкнула музику на ноуті — там був якийсь дивний плейліст, мабуть, із тих, що подобаються старшим чоловікам. Я вимахувала шваброю під звуки невідомого мені чоловічого голосу, вкладаючи в це всю злість, яка накопичилася всередині. Поки прибрала квартиру, геть ухекалася. Руки боліли, спина нила, а ноги тремтіли від напруги.