У животі забурчало, і я згадала, що досі не обідала. Глянула на годинник і здивувалась — майже четверта. День так швидко минув, а волосся досі було вологим. У холодильнику знайшлися вчорашні картопля і м’ясо, але я вирішила залишити їх на вечерю. Обідала двома величезними бутербродами з ковбасою і сиром, які потім запила солодким чаєм із печивом. Не надто корисна їжа, але готувати мені не хотілося, тим паче лише для себе. У голову знову лізли дурні думки.
Треба було подзвонити Дімці й запитати про Бублика. Дімчин номер я вже забила в телефонну книгу смартфона Шаушви, щоб не шукати. Набрала і чомусь розхвилювалася. Поки чекала відповіді, гризла ніготь на мізинці. Це погана звичка, я вже була її позбулася. Але час від часу вона знову верталася — коли я переживала, обгризала нігті до м’яса.
— Алло! — Дімчин голос був аж занадто бадьорим.
— Привіт, це я, Ліля… Лайла, — чомусь хотілося називати себе так.
— Та я твій голос завжди впізнаю, ти чого, — він говорив швидко, трохи задихаючись.
Я занервувала.
— Ти що, біжиш кудись? Знову обстріл? А Бублик?
Він засміявся, захекано видихнув через трубку мені у вухо.
— Та ні, пр-росто бігаю.
— Бігаєш? Як це? — не второпала я.
— Ну так, бігаю, ногами. Вир-рішив щодня тр-ренуватися.
Мені хотілося запитати, як на це відреагувала його нога, адже Дімка навіть від фізри в школі був звільнений, а тут бігає взимку по морозі за власним бажанням. Але вчасно прикусила язика, щоб його не образити.
— Ясно, — сказала натомість і перевела мову на інше: — Як Бублик?
— Та нор-рмас узагалі. Сидить у хаті, підозрюю, що він не захоче до тебе вер-ртатися, — прохекав Дімка. — Слухай, давай пізніше поговор-римо, бо я тут тр-рохи… мммм… зайнятий.
— Ну окей, — ображено протягнула я і відключилася.
Ніфіга собі — навіть Дімка мене майже послав. Бігає він! Цікаво, для чого він бігає? Щоб сподобатися Віолетті? Ця думка мене розізлила, і я грюкнула телефоном по столу. Бігає він… Згадала його блакитні очі й розізлилася ще дужче. Встала з-за столу, з гуркотом відсунула стілець, копнула його ногою, наче він був винен у тому, що Дімка бігає, і одразу засичала від болю — удар якраз припав на пошкоджений уночі палець. Пострибавши на одній нозі, сіла на підлогу. Ніготь на мізинці посинів, точніше, став темно-фіолетовим, але сам палець ворушився, отже, перелому не було.
Я чекала, поки біль ущухне, і дивилася на ялинку. Миготіння вогників заворожувало. Воно знову пробуджувало в мені відчуття, що дива можливі та можуть статися навіть зі мною. Це було очікування свята, від якого начебто нічого й не ждеш, але всередині все одно наростає трепет і піднесення. Я ще трохи помилувалася ялинкою та пошкутильгала до своєї тимчасової кімнати. Там лягла на ліжко й увімкнула фільм, який Шаушва не дав мені додивитися зранку.
Прокинулася від звуків із кухні. Спустила ноги на підлогу й кілька секунд намагалася зрозуміти, що це. Потім до мене дійшло — телефон. Напевно, дзвонив Шаушва. Я зірвалася з ліжка, боляче ступнула на забитий палець, але все одно не встигла — поки добігла, телефон замовк. Та за мить він знову засвітився й заспівав щось англійською. Я провела пальцем по екрану і приклала до вуха.
— Фух. Ти так довго не відповідала… Я вирішив, що ти пішла, — голос Шаушви був схвильований.
— Ні, просто заснула, поки дивилася фільм, — я позіхнула, наче підтверджуючи свої слова.
— За годину буду. Поговоримо…
— Я все сказала мамі… — почала було я, але він перервав:
— От і розкажеш за годину. Тільки не йди нікуди, добре?
Я автоматично помацала рукою голову.
— Куди я піду, у мене волосся ще вологе, — буркнула у відповідь.
— Окей, скоро побачимося.
Він натиснув відбій, і я поклала телефон на стіл. Якусь мить стояла в темряві, яку розсіювало спалахами тільки миготіння ялинки. Розпашіле від сну тіло все ще перебувало в тому дивному стані, що настає після пробудження: уже не там і ще не тут, немов ти з усіх боків огорнений ватою. Я ввімкнула світло і випила води. На годиннику було трохи по шостій, отже, Шаушва повернеться приблизно о сьомій.
На автоматі я зробила салат, порізала знайдений у холодильнику хліб. У ванній спробувала розчесати волосся — поки я спала, воно збилося в один великий ковтун. Зі злістю дерла його, але це мало допомагало — волосинки міцно позчіплялися одна з одною та утворили на голові щось схоже на гніздо. Я пороздирала пасма пальцями, потім щедро змастила гелем, яким користувався Шаушва, і закрутила в ґулю, щоб сховати в ній цей хаос.