— Ей! — обурено крикнула йому в спину. — І це все? А поговорити?
— Завтра, усе завтра, — він зупинився, утомлено потер очі. — Мені треба вирішити ще багато питань. Ти ж у мене вже доросла дівчинка, знайдеш собі заняття на вечір.
Шаушва зачинився в кімнаті, наче ведмідь у своєму барлозі. Я трохи постояла під дверима, сподіваючись, що він вийде, але мій можливий батько весь час розмовляв по телефону. Розмовляв емоційно, на підвищених тонах, зриваючись на крик. Щось доводив, сперечався, кілька разів голосно грюкнув — мабуть, рукою по столі.
Я повернулася на кухню й вимкнула ялинку. Свято зараз було зайвим, а Новий рік — невчасним. Уже завтра грудень зміниться січнем, люди радітимуть і вітатимуть одне одного з Новим роком, а мені зараз було так погано, що хотілося сховати голову в пісок, наче страус. І хоча я десь чула, що це лише легенда і страуси насправді так не чинять, я б залюбки це зробила. Сховалася б від проблем. Я ще дитина, маю право. Вибір між матір’ю, якій я не потрібна, і нібито батьком, батьківство якого ніким не доведено, — такий собі вибір. Я вимкнула світло й сіла на стільці. Притиснула коліна до грудей, обхопила їх руками і жаліла себе. Не помітила, як почала шморгати носом, очі стали вологими й заболіли. Я сердилася на себе, що сиджу і реву в темряві, але нічого не могла зробити.
Невже Шаушва і справді той батько, якому я писала листи, що залишилися під підлогою в будинку в сірій зоні? Я ніколи не зможу йому їх показати, навіть якщо ця історія виявиться правдою.
Соромно зізнаватися у своїй слабкості.
Соромно зізнаватися, що всі ці роки я мріяла, щоб у мене був батько, а тепер, коли він начебто з’явився, я йому не вірю — бо занадто неправдоподібно все це виглядає.
Соромно бути нікому не потрібною темношкірою дівчинкою без жодних талантів.
Соромно бути мною.
Я — зеро.
Як і казала Бісектриса.
У спальні Шаушви щось гримнуло, його сердитий голос було чутно навіть з-за зачинених дверей. У такому стані його точно не варто чіпати. Тож я пішла до своєї тимчасової кімнати.
До Нового року залишався один день.
* * *
Хвилювання майже не дозволило мені поспати. Усю ніч я крутилася з боку на бік та міцніше стискала повіки, але сон усе не йшов. Натомість у голову лізли різні думки, переважно дурні, як завжди буває під час безсоння. Не знаю, о котрій я заснула, але снилася мені така дурня, що й на голову не натягнеш. Ніби ми з мамою й татом живемо в Африці в якійсь халупі, причому мама теж стала чорношкірою. Я весь час намагалася розгледіти обличчя батька, але його не було — лише розмита чорна пляма замість обличчя. Це було дивно — жити з людиною і не знати, яка вона на вигляд, але маму все влаштовувало. Я спитала її, чи було в батька колись лице, і вона сказала, що його вкрали ще до мого народження. Раптом з’явилася Бісектриса з довгою указкою і вперіщила маму по пальцях, а потім заверещала: «Наше прізвище було, є і завжди буде Зеро!»
І тут я прокинулася. Сіла на ліжку, обпершись спиною на бильце. У голові шуміло, серце заходилося. Щось воно останнім часом часто пришвидшується. Кімнатою від вікна розливалася сірість, наче натякаючи, що сонця сьогодні не треба чекати. Я опустила ноги на підлогу, встала, відхилила штору — над снігом висів туман. У ньому тонули дерева і дитячий майданчик навпроти. Я не люблю похмурі дні, я люблю сонце. Може, це все через моє африканське походження, але за відсутності сонця мені фізично погано. Падає настрій, крутиться голова, шлунок бурчить, як навіжений. Медсестра Клізма назвала це «ВСД», а я думаю, що це просто нестача сонця в організмі. Значить, вирішальний день мого життя буде отакий — сірий і невизначений.
Я ввімкнула комп, щоб подивитися, котра година, бо виходити на кухню не хотілося — раптом там Шаушва. Була майже восьма, а відчувалось, наче це ранній ранок. За вікном починалася звична метушня — люди тягнули ялинки та важкі пакети з «АТБ» чи «Сільпо». Я стояла й дивилася на це, поки в мене не змерзли ноги, потім знову залізла під ковдру. Думати було боляче. Коли я намагалася прокрутити в голові можливі варіанти розвитку подій сьогодні, хтось немовби починав фігачити череп молотком ізсередини. Точніше, двома молотками, цілячись у скроні з обох боків. Не люблю пити таблетки, але схоже, доведеться.
Застогнавши, я встала. Гупання в голові посилювалось від найменшого руху. Біль накочувався хвилями, пульсував у черепній коробці. Здавалося, моя голова от-от вибухне. Я вийшла на кухню, тягнучи ноги по підлозі. Десь там має бути хоч якесь знеболювальне.