Шаушва сидів за столом і читав. Уся стільниця перед ним була завалена паперами, а на відстані простягнутої руки стояв увімкнений ноут.
— Є щось від голови? — не привітавшись, запитала я.
Він підвів на мене голову. Обличчя — стурбоване і здивоване водночас.
— Ти щось сказала?
— Кажу, таблетки є? Дуже болить голова.
Він відклав убік папери, підвівся зі стільця, дістав аптечку з шафки й почав у ній порпатися. Як знайшов, простягнув мені кілька блістерів.
— Ібупрофен, спазмалгон, кетанов. Вибирай — усе від болю.
— Та ти на ньому знаєшся, я бачу, — спробувала пожартувати, але Шаушва тільки розсіяно ковзнув по мені поглядом і знову сів за читання документів.
Я виколупала з блістера рожеву таблетку, затисла її в долоні. Прочитала: «Ібупрофен».
— Однієї таблетки ібупрофену досить?
— Пий дві, там дозування по 200 міліграмів, — відповів Шаушва, не відриваючись від паперів.
— Який ти розумний. Інформація про 200 міліграмів мені дуже допомогла, — пробурчала я, виколупуючи другу таблетку.
Запила знеболювальні ледь теплою водою з чайника. Голова запульсувала сильніше, ще й таблетки застрягли десь у стравоході. Довелося залити в себе ще пів чашки води.
Шаушва тим часом підсунув до себе ноутбук і зосереджено стукотів клавішами, не звертаючи на мене жодної уваги. Я знову відчула себе нікому не потрібною. Покинутою. Навіть якщо він мій батько, хто сказав, що з ним мені буде краще, ніж із мамою? Татусь-драгдилер, який знається на таблетках, а може й сам на них сидить, — нафіга мені таке щастя?
— А ти сам пробував? Ну, ту наркоту, яку продаєш? — я поставила питання руба.
Він зітхнув, сердито глянув на мене.
— Лайло, якщо в тебе болить голова і від цього поганий настрій, це не значить, що можна мене діставати. Ні, я не вживаю наркотиків, якщо тебе це цікавить. Так, я пробував, і мені не сподобалося. І тобі не раджу цього робити.
— Не радиш? Тоді чого продаєш іншим?
Шаушва зітхнув удруге.
— Я вже казав тобі. Це моя помилка, за яку мені розплачуватися до кінця життя. Якби свого часу я відмовився це робити, мене просто вбили б. Можливо, це було б краще. Але сталося, як сталося. Я живий і вже відпрацював свій борг. Баста, я зав’язую.
— І совість тебе не мучить? — мені хотілося зробити йому боляче, аби він відчув бодай частину того, що відчувала всі ці роки я.
Він потер обличчя руками, нахилив голову, зчепив пальці на потилиці. Потім випрямився, глянув мені в очі.
— Мучить, Лайло. Мучить. Я не можу спати без снодійних, і навіть з ними бачу вночі лише жахи. Але тепер я маю заради чого жити.
— Заради чого? — перепитала я, відчуваючи, як швидко забилося серце.
— Заради тебе, Лайло. Заради тебе…
Він затримав на мені довгий погляд. Його очі здалися підозріло блискучими. Але вже за мить він знову поринув у документи, сухо сказавши:
— Я ще зайнятий. Поснідай, якщо хочеш.
— Коли підемо до мами? — я стояла в нього над душею, мені була потрібна інформація.
— Коли закінчу. Домовлялися на 12-ту, — не дивлячись на мене, відповів Шаушва і махнув рукою. — Не відволікай, прошу. Це важливо для тебе і для мене.
Я знизала плечима й увімкнула чайник. Якщо я йому заважаю, міг би попрацювати у своїй кімнаті. Раптом піймала себе на думці, що вже почуваюся господинею в цій квартирі. До хорошого звикаєш швидко. Тут я почувалась, як удома. Може, це і є мій справжній дім?
Голова трохи перестала боліти, і мої думки перескочили на Бублика. А якщо Шаушва, тобто батько, не дозволить забрати його сюди? Тобто якщо він справді виявиться моїм батьком. Я насупилася й затрусила головою. Не можна про це зараз думати. Це як із мріями: один раз комусь розповіси — і вони вже ніколи не збудуться. Мрії треба тримати при собі.
Глянула на Шаушву — він продовжував зосереджено читати. Як він може бути таким спокійним, коли мене аж вивертає від хвилювання? Схоже, він упевнений у своїй правоті. Чайник забулькав і вимкнувся. Зітхнувши, я залила окропом пакетик чаю. Хотіла запитати Шаушву, чи заварити і йому, але передумала — він так і не підняв голови. Колотила ложкою свій чай стоячи — приєднуватись до Шаушви за столом не хотілося, тим більше він усе там завалив паперами. Я взяла чашку й навшпиньках пішла до своєї тимчасової кімнати.
— Будь готова за годину, поїдемо на таксі! — гукнув мені, не відриваючись від паперів.
Не відповівши, я поставила чашку на підлогу, щоб увімкнути ялинку. Хай у цьому домі буде хоча б ілюзія свята.
Я сиділа на ліжку в кімнаті й ковтала гарячий чай, що аж обпікав горло і стравохід. Шлунок звело від хвилювання. Коли за кілька годин вирішиться твоя доля, у горло не полізе й малесенький шматок. Я випила половину та відставила чашку. Час тягнувся, як пережована гумка, якою в школі мені часто стріляли в спину. Коли вона потрапляла у волосся, той шматок доводилося просто вистригати.