Зняла піжаму й перевдяглася в одяг, у якому прийшла сюди кілька днів тому, — білий в’язаний светр і сині джинси на флісі. Речей я не мала, забирати з собою було нічого. Якщо це останні мої хвилини в цьому домі, завтра тут не залишиться й сліду від моєї присутності. Піжаму я акуратно склала на ліжку, яке перед цим застелила. Згадала, що забула передзвонити Дімці після того, як застала його під час бігу, тож довелося знову вийти на кухню в пошуках телефону. Він лежав там, де й завжди — па стільниці обабіч чайника.
— Ти готова? — спитав Шаушва, не відриваючи погляду від екрана ноута. Його пальці стукотіли по клавішах без упину.
Я кивнула. Потім подумала, що він цього не помітить, і сказала:
— Готова, почекаю в кімнаті.
Запхала телефон у задню кишеню джинсів, наче ховаючись від нього, буцім я була крадійкою, що збирається поцупити гаджет, і прошмигнула назад у спальню. Набрала Дімку, міряючи кроками кімнату.
— Алло! — він відповів так швидко, що я навіть не встигла вдихнути.
— Це я, — сказала в телефон після вдиху. — Ти зараз не бігаєш?
Дімка засміявся.
— Ні, уже зр-ранку побігав.
— Ну ти даєш. Як Бублик?
— Та добр-ре все з твоїм Бубликом, др-рихне ось на дивані поруч. Кр-раще р-розкажи, що там у тебе.
Мені страшенно хотілося розповісти йому про те, скільки всього сталося зі мною за цей передноворічний тиждень. А ще про те, як мені страшно зараз, коли вирішується все моє подальше життя. Але я знову згадала, що озвучені мрії не збуваються.
— Та все норм, — відповіла ухильно. — Розкажу тобі вже після Нового року, трохи зайнята зараз.
— Як там хахаль твоєї матусі? Нор-рмальний чувак чи так собі? — Дімка не вгавав. — Забер-ре вас у Дойчланд?
— Та звідки мені знати, чувак як чувак, — огризнулась я, відганяючи видіння Зігфріда зі спущеними штанами.
— А коли ви повер-ртаєтесь?
— Після Нового року, ще точно не знаю.
— Ясно, що нічого не ясно, — сказав Дімка насмішкувато. — Ну, окей. Коли захочеш поговор-рити й усе р-розпо-вісти — дзвони, ми з Бубликом вислухаємо.
Дімка вимкнувся, не давши мені попрощатися. Знову образився, мабуть. Відчуває, що я щось від нього приховую. Ну й хай. Розповім уже завтра, коли все стане ясно і буде чим поділитися. Тоді він або порадіє за мене, або поспівчуває мені. Одне з двох.
Я крутила в руках телефон і думала, що скажу мамі, коли побачу її знову, як Шаушва обережно постукав до мене. Коли я відгукнулась, просунув у відчинені двері лише голову.
— Ходімо, — сказав чи то запитально, чи то ствердно.
Я кивнула, відчуваючи, як пришвидшується серце. І чого я хвилююся з найменшого приводу? Втім зараз привід був якраз не дрібним — вирішувалося все моє життя.
Ми мовчки вдягалися в коридорі. Коли я нахилилася, щоб застебнути змійку на черевиках, Шаушва раптом спитав:
— А ти могла б називати мене батьком?
Я завмерла, не розгинаючись. Добре, що він не бачить мого обличчя в цю мить. Дотягла до краю змійку, потім сіла на стільчик і зробила вигляд, що прибираю волосся з лиця, — аби закритися від нього.
— Може… пізніше… — відповіла й не впізнала свого голосу. — Коли точно знатиму, хто ти, — наголосила на останньому слові та глянула йому в очі.
Шаушва кивнув. Застебнув куртку, повісив на плече сумку від ноутбука, відчинив вхідні двері й простягнув руку, запрошуючи мене йти першою. Я натягнула на голову шапку і вийшла на сходовий майданчик. Серце закалатало ще шаленіше.
Під під’їздом нас уже чекало таксі. Обличчя водія чорної «шкоди» не виказувало жодних емоцій — якщо він і був незадоволений чорношкірими пасажирами, то успішно це приховував. Їхали ми мовчки. Я дивилася у вікно, Шаушва сидів поруч і вкотре проглядав документи, які дістав із сумки. Ковзаючи поглядом по будівлях, машинах і людях, що залишалися позаду, я підбирала слова, які скажу мамі, щоб не одразу спалахнув скандал.
Привіт, як ти?..
Чи, може: У тебе все норм?
Або: Ти окей?
Серед цих слів точно не буде таких:
Вибач мені.
Я скучила.
Їх я не вимовлю.
Не вибачатимуся. Не скажу, що скучала, — бо це буде неправдою.
Притулившись лобом до вікна, я хотіла лише одного — щоб усе це швидше закінчилося.