— Ти нормально?
Я кивнула. В очах пекло й боліло.
— Може, пересядеш за отой столик? Я замовлю тобі чай і тортик. Нам із твоєю мамою треба дещо… м-м-м-м… обговорити віч-на-віч. А це розмова не для дитячих вух.
Я кивнула, встала і слухняно пішла за столик у кутку біля вікна. Не запротестувала і не сказала, що вже давно не дитина, бо мені 15 і я бачила війну на власні очі, адже зрозуміла, про що вони говоритимуть. Про гроші. Шаушва дасть їй грошей, щоб вона мене відпустила. По-хорошому, це мама мала б йому платити, аби здихатися мене. Та, знаючи її, легко уявити, скільки нервів вона витріпає перед тим, як віддати мене. Точніше, продати. Я дивилась, як Шаушва підсуває до неї якісь документи, а вона їх уважно вивчає. Він дав мамі в руки пухкий пакунок, вона швидко його схопила й поклала собі на коліна. Потім опустила голову, навіть із мого місця було видно, як ворушаться її губи. Гроші. Мама рахує гроші, які Шаушва заплатив за мене.
Я б заплакала від жалю до себе, але тут офіціант приніс чай і три шматки торта: «наполеон», шоколадний і з фруктами. Певно, Шаушва не знав, який я б вибрала, то й узяв кілька. Я їла торти — усі три, по черзі, однією ложкою, а «батьки» все говорили, сперечались, торгувалися. Слів я розібрати не могла — обоє розмовляли пошепки, криючись, наче коханці, які не можуть сваритися на людях, щоб не викрити себе. Шаушва тицяв пальцем на щось у паперах, підносив аркуші мамі мало не до носа, а вона відмахувалась від нього і щось шепотіла з перекошеним обличчям. Її червоні губи то вигиналися, то витягувалися трубочкою. Мама нервувала. Я доїла «наполеон» і випила пів чашки чаю. Шаушва потягнувся до сумки, щось дістав і помахав цим перед мамою. Паспорт. Вона розсміялася й покрутила пальцем біля скроні. Мама вважає його ненормальним, бо він зв’язався зі мною, ходячим нещастям, невдахою.
Зеро.
Своєю донькою? Так, його донькою.
Я досі не вірила в те, що відбувається зараз, просто переді мною, наживо. Знайти батька, якого ніколи не бачила і який міг жити будь-де у світі, а опинився в Харкові, — це повне бінго. Джекпот. Хіба ж так буває?! Якби я справді була повним зеро, мені б так не пощастило. Хіба ні?
Дожовуючи шоколадний торт, я відчула як від шлунка до горла піднімається нудота. Відсунула тарілку і зробила ще ковток чаю. Мама тим часом перехилилася через стіл і щось шепотіла Шаушві на вухо. З його обличчя було видно, що він злиться. Урешті він різким жестом виставив перед собою обидві руки долонями назовні, відсуваючи маму й водночас ніби капітулюючи перед її умовами. Потім дістав із сумки ще один конверт і кинув його на стіл перед мамою. Саме кинув, а не дав їй у руки. Вона спритно його схопила, сховала на коліна, схилила голову. Коли ж знову її підвела, то всміхалася. Широко і щасливо. Від цього мене занудило ще сильніше. Я заплющила очі й глибоко вдихнула, щоб угамувати шлунок і не обблювати все навколо.
Коли розплющила очі, здивувалася — крім мами й Шаушви за столиком сидів ще один чоловік. Товстий, з обличчям, як у бульдога, й обвислими щоками. Вдягнений він був у синій костюм із занадто яскравою червоною краваткою з малюнком. Чоловік щось пояснював мамі, гортаючи папери, а вона кивала головою, погоджуючись. А це ще хто такий?.. Точно не Зігфрід. Невже ще один мамин мужик? Однак його поведінка підказувала — це щось інше, не особисте, це пов’язано зі мною. Чоловік ручкою показував мамі щось у паперах, вона ж їх слухняно підписувала. Коли поставила останній підпис, «бульдог» підвівся, за ним устали мама й Шаушва. Усі потиснули одне одному руки, як мафіозі в кіно.
Мама поклала в сумку два пакунки з грошима, які притискала до грудей лівою рукою, Шаушва втомлено потер скроні, чоловік, що виявився маленьким на зріст, метушився біля нього. Потім мама підійшла до Шаушви і щось довгенько йому говорила, поклавши руку на плече. Вигляд у неї був ошелешено-щасливий. Шаушва раз по раз кивав, перебираючи папери, які тримав у руках, та відволікаючись на хаотичні рухи «бульдога». Коли мама договорила, роззирнулася. Шукала мене. Я глибше втиснулася в дерев’яний стілець, наче б це допомогло сховатися від неї. Вона йшла до мене розмашистими кроками, вигинаючи стегна. На мить я нею замилувалася — яка ж вона все-таки вродлива! Шкода, що жодна з її рис не передалася мені.
— Ну все, тепер можна починати нове життя! — прощебетала радісно, нависнувши наді мною, і розтягнула червоні губи в усмішці.
Я встала, відчуваючи, як тіло починає дрібно трясти.
— Тепер ти задоволена? — мій голос дрижав.
— А ти? Ти ж знайшла батька, як і хотіла!
Вона дивилася на мене — і водночас крізь мене, і я зрозуміла, що мене в її реальності більше не існує. Вона дивилася вперед — на своє життя із Зігфрідом у Німеччині, на смачну їжу, красиві сукні та закордонні подорожі. Я залишилася далеко позаду. Вона ж більше не хотіла озиратися.