Моїх сил вистачило лише на те, щоб ствердно хитнути головою.
— Сподіваюсь, у тебе все складеться якнайкраще! — Сказавши це, мама очікувально дивилася на мене. — Ти не побажаєш мені удачі?
У цьому — вся вона. Завжди думає лише про себе.
— Хай тобі щастить із Зігфрідом, — я навіть вичавила із себе усмішку.
Вона широко всміхнулася у відповідь.
— Обіймемося на прощання?
Несподівано міцно мама обхопила мене руками та притиснула до себе. Я незграбно обійняла її, уткнулася носом у волосся, що пахло солодкими парфумами.
— Хай там як, а ми все ж із тобою рідні. Кров не вода, — вона відхилилась і поклала долоню мені на волосся. Та вже за секунду відсмикнула її, скривившись. — Я вже й забула, яке воно… неприємне. Наче дріт.
Я шморгнула носом, мама вже опанувала себе й відійшла на крок.
— Найближчим часом, мабуть, не побачимося. Усі потрібні документи я підписала, з іншим розбереться твій батько, — вона наголосила на останньому слові. — Ну, давай, пока…
Мама непевно махнула рукою і вже зробила кілька кроків до вішака, де була її куртка, коли я запитала:
— А ви любили одне одного?
Вона завмерла, озирнулася. Мені здалося, що в цей момент їй було боляче.
— Не пам’ятаю.
Схопивши куртку, вона пішла до виходу, вдягаючи її на ходу.
Я намагалася не дивитися їй услід. Сіла, потерла очі, які швидко наповнилися сльозами. Не плакати. Тепер у мене є батько. Глянула на Шаушву — він досі сидів з «бульдогом», схилившись над паперами. Наче відчувши мій погляд, Шаушва підняв голову й усміхнувся мені. Я розтягнула губи у відповідь. Батько. Це мій батько, хоча я поки що не можу назвати його так навіть подумки. Неймовірно, правда?!
Якийсь час я сиділа й чекала, поки вони закінчать, мішаючи ложкою залишки давно вистиглого чаю. Нарешті Шаушва й «бульдог» потиснули один одному руки і попрощалися. Шаушва склав папери в сумку, підійшов до мене і сів поруч за столик.
— Ну що, Лайло, перший крок зроблено: ти майже офіційно моя донька! Хочеш якось відсвяткувати?
Я кивнула головою на недогризений шматок торта.
— З мене досить. Ще не все?
— Ні, але головне вже позаду — твоя мама підписала все в присутності нотаріуса, тому решту ми вирішимо без неї.
— І що далі?
— А далі… далі почнемо нове життя. Ти і я, — Шаушва накрив мою руку теплою долонею.
— А твоя «робота»?
— Усе позаду, Лайло, — він сумно всміхнувся. — Мені шкода, що ти дізналася, ким я був. Я навіть не уявляв, що мені буде так боляче й соромно перед тобою. Але цей рядок не викреслиш із моєї біографії. Він просто є. Точніше, був. Я заплатив за свої помилки і, певно, буду розплачуватись за них і в майбутньому. Але тебе це не торкнеться. Діти не відповідають за гріхи батьків.
— Тебе реально так просто відпустили? Так не буває навіть у кіно!
— Ну-у-у-у, — протягнув Шаушва, — ти казала, що знайти батька, якого ніколи не бачила, теж неможливо, а ось як воно вийшло. Якщо хочеш правду — мені вистачило грошей відкупитися, щоб мене залишили в спокої.
— Як і від мами?
— Саме так.
Він сидів і роздивлявся свої руки. Я присунула до себе чашку і знову колотила чай. Прірва між нами була ще глибокою, але вже трохи вужчою.
— І як ми будемо жити? Ну, тобто які в нас плани? — спитала я і здивувалася сама собі.
— А обирай! — Шаушва підвів погляд на мене. — Продамо квартиру в Харкові й купимо деінде. Де б ти хотіла жити?
Я розгубилася.
— Я… Я не знаю. В Україні.
— Київ?
Столицю я бачила лише на фото в підручних і по телевізору.
— Було б непогано. Головне — подалі від війни. Тільки в мене є кіт. Бублик. Без нього я нікуди не поїду.
— Люблю котів, — усміхнувся Шаушва. — Які ще умови?
— Ще в мене є друг, який дбає про кота, поки я тут, — додала, згадавши про Дімчині блакитні очі.
— Ну, ми його навряд чи заберемо до себе. Але ви зможете інколи бачитися. Що ще?
— 1 я хочу стати стюардесою, — вивалила всю інформацію, вирішивши бути чесною до кінця.
— Нема питань. Отримаєш гарну освіту, будеш знати кілька мов, облетиш увесь світ, — Шаушва розвів руки, немов обхоплюючи глобус.
— І останнє: це мені сниться?
Шаушва знову накрив мою руку своєю і раптом боляче ущипнув, так що я аж заверещала:
— Ти здурів?!