Я ще раз подивилася на рукав із плямою. Хоч би куртка встигла висохнути до завтра. Наливаючи в таз теплу воду з каструлі на плиті, я подумала, як класно було б мати пральну машину. Маю на увазі справжню пралку-автомат, а не те одоробло з минулого століття, яке стоїть у нас у сінях і яким мама пере тільки постільну білизну — бо інші речі ця машинка просто рве.
Пам’ятаю, як дісталося мені за якусь особливу мамину сукню, яку я випрала разом зі своїми речами. Мені тоді було років 10. Я хотіла допомогти мамі, показати, яка я вже доросла, але замість похвали отримала ременем по руках за зіпсуті речі. Мама ридала, що це плаття вона збиралася вдягти на Новий рік до Антона (чи Максима, чи, може, Ігоря — її кавалери так швидко змінювалися, що інколи неможливо було за ними встежити), а я їй усе зіпсувала. Зіпсувала не лише сукню, а й ціле життя.
Поки я намилювала рукав і терла його від сажі, загавкав Сніжок. І швидко замовк. Це означало, що прийшов хтось знайомий. У двері тихенько постукали. Так делікатно поводилася зі мною лише одна людина — баба Віра, що жила через кілька покинутих хат від нас. Я облишила куртку й відсунула засув на дверях. Баба стояла на порозі й усміхалася.
Скільки я її пам’ятаю, вона завжди була такою — привітною й не по-тутешньому тихою. Тут усі жінки розмовляли так, наче хотіли перекричати той гуркіт, що приходив майже щовечора. А баба Віра не говорила — вона лагідно шепотіла.
— Дитино, а чого ти так рано повернулася? — вона зайшла всередину й обвела поглядом кімнату.
— Учителька захворіла, нас відпустили, — збрехала я. Не вистачало лише їй пояснювати, що мені стало погано.
— А мати де?
— Ну, де-де… На роботі, звісно, — відповіла я і знову почала мучити рукав. Сажа не відпиралася.
— Ага, знаю я її роботу, — пхикнула баба Віра. Вона всілася на стілець біля дверей і прошепотіла: — У барі її робота, з мужиками…
— Баб Вір! — сердито глянула на неї.
— Усе, усе, не буду, — баба примирливо підняла руки. — А я дивлюся, ходиш уже біля хати, дай, думаю, принесу тобі вареничків із картоплею, ти ж любиш. Голодна ж, мабуть, від ранку…
Вона схопилася зі стільця, тримаючи в руках невеличку каструльку, закутану в рушник.
— Візьми, щоб я не роззувалась, а то натоптала вже, — баба Віра кивнула собі під ноги, де вже натекла калюжа з її калош.
Я кинула мило в таз і витерла мокрі руки об штани.
— Ну нащо, не треба було… — почала звичну пісню, яку заводила щоразу, коли баба Віра приходила мене підгодовувати. Проте вареники взяла.
Їхнє тепло відчувалося навіть крізь рушник. Від думки про їжу мій живіт голосно забурчав. Баба Віра стояла і мовчки всміхалася до мене. Вона була схожа на маленького горобчика: сухенька, з тоненькими ручками й ніжками, з сірою шкірою, посиланою коричневими плямами старості, проте рухлива та завжди на позитиві. Інколи вона дратувала мене своєю опікою, але часто — як от зараз — я була їй вдячна за неї. Одного я не розуміла — чому всю свою гурбогу баба Віра вирішила виливати саме на мене? Хоча ні, звісно ж, розуміла. Баба Віра була самотня. «Ні дитини, ні билини», — казала сама про себе. Мабуть, у мені вона бачила онуку, якої в неї ніколи не було. Тому й заходила до мене щодня з їжею, часом крадькома тицяла в руку гроші — «візьми ось, купиш чоботи нові, бо твої, бачу, скоро розлізуться». У такі моменти я соромилася й бісилась через її увагу, бо знала, чому вона мене жаліє.
Поки баба тупцяла біля дверей, я розкрутила рушник, зняла кришку з каструльки і просто рукою запхала до рота масний вареник. Ммммм, блаженство!
— Та ти хоч сядь. І пальці не облизуй, руки ж у милі, — баба Віра стояла й дивилася, як я їм.
Шлунок знову забурчав і неприємно занив. Я дожувала останній вареник і озирнулася в пошуках ганчірки, щоб витерти руку.
— Та витирай ти рушником, я виперу, — скомандувала баба.
— Ой, не треба, масне ж буде, — я схопила стару газету й витерла пальці.
Баба миттю вихопила каструльку в мене з рук і мовила: — А то ще мити надумаєш!