— Сорі, я всього лише хотів показати, що це не сон, — він ледь стримував сміх. — Ходімо вже звідси. Ми й так простирчали пів дня в цьому кафе, а нам ще до Нового року готуватися.
— Ой, точно! — згадала я. — Треба ж олів’є нарізати!
Я тільки зараз помітила, що зліва від мене переливається вогниками велика штучна ялинка.
— Готуйся загадувати бажання в новорічну ніч. Як бачиш, вони збуваються, — батько хитро всміхнувся, підніс руку вгору й клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта. — Рахунок, будь ласка!
Харків, Україна
Січень 2020 — травень 2021
ХАРКІВ, ЯКОГО БІЛЬШЕ НЕМАЄ
РОМАН, ЯКИЙ ВИ ЩОЙНО ДОЧИТАЛИ, Я ПИСАЛА В ХАРКОВІ, на Салтівці. У панельному будинку на вулиці Бучми навпроти джерела, біля нового «чорного» «АТБ» та пекарні з найсмачнішим у світі «наполеоном». Десь тут, серед сірих панельок і яскравих новобудов у моїй уяві жила й героїня цього твору Ліля — дівчинка з охопленого війною Донбасу, що зненацька опинилася в передноворічному мирному місті. Місті, у якому я прожила більшу частину свого життя. Місті, якого більше немає.
Чи думала я, лягаючи спати ввечері 23 лютого 2022 року, що зранку почую і побачу війну з власних вікон? Я не була готова до такого, хоч і мала зібраний «тривожний» наплічник із документами й грошима. Та й чи можна бути готовим до війни, хоч би скільки ти до неї не готувався? Я часто повертаюся думками в той ранок, похвилинно прокручую його в голові. Син плакав, ми з чоловіком довго ловили кицьку, що сховалася, злякавшись вибухів. На вулиці було багато людей із валізами. Кондуктор тролейбуса, у який ми втиснулися, сказав, що це останній транспорт, за ним із Північної Салтівки більше нічого не їде. Через півтори години ми із сином, двома котами та родиною чоловікового друга через шалені затори вибралися на окружну, де побачили російські танки.
Мій Харків, Харків, який я знала, любила і часом ненавиділа, залишився в минулому.
Я змогла повернутися в місто 9 березня. Одна, без сина. Чоловік на той час уже був у ЗСУ. Усю дорогу до міста я думала, коли ж заплачу. Коли побачу перший розбитий будинок на Холодній горі? Коли проїду повз облдержадміністрацію, у якій після ракетного удару обвалилося крило, де я колись працювала? Чи коли ввійду до порожньої квартири, де я писала книги і була щасливою?
Букет тюльпанів, який того дня подарував мені на заправці під Харковом незнайомий чоловік, став одним із найнезабутніших — і найдивніших! — вражень мого життя. Я в’їхала в поранене війною, знекровлене, порожнє та самотнє місто з великим рожевим букетом. І не заплакала.
Усі ті харківські місця, тисячі разів сходжені моїми ногами, місця, які пройшли і ви разом із Лілею-Лайлою, тепер виглядають геть інакше. Ринок, на який бігала моя героїня за покупками, згорів після обстрілів. Супермаркет, де вони із Шаушвою купували новорічні прикраси, розтрощений. Сумська, де дівчинка гуляла в передноворічну святкову пору, перетворилася з вулиці бутиків і ресторанів на вулицю розбитих вікон і посічених осколками будинків.
Відкрию вам таємницю: у Шаушви був реальний прототип — безхатько-африканець, який кілька років жив біля супермаркету «АТБ» на Салтівці і якого я бачила щодня, коли вела сина до школи. Він зник узимку перед великою війною. Я не знаю, що з ним сталося. Чи він «переїхав» в інший район міста, чи зміг повернутися додому, а чи… Багато запитань так і залишилися без відповідей.
Війна, що спотворила Харків, який я любила, не змогла його вбити. Він зі мною завжди, де б я не була, — скалічений, сміливий, зухвало-живий і так само дорогий серцю. Він назавжди залишиться і в цій книжці — трохи небезпечний, метушливо-передноворічний, осяяний вогнями святкової ілюмінації та ялинкою на майдані Свободи.
Харків, якого більше немає.
Харків, який буде далі.
Ґрац, Австрія
Березень 2023