Я зітхнула й закотила очі під лоба.
— Ну, я пішла, — сусідка вже взялася за ручку дверей і повернулася до мене. — Грубу розтопила, не голодна — і то добре. Сиди вдома, роби уроки, — давала мені настанови.
Я знову голосно зітхнула, відчуваючи, як випаровується моя вдячність за з’їдені вареники. Чого їх носити, якщо я все можу приготувати сама?! Куховарити я навчилася давно, бо маму цс заняття не надто цікавило, а їсти ж хочеться.
— Баб Вір, не нудіть. Я не маленька, сама розберуся, що робити.
— Та знаю-знаю, то я так, — примирливо мовила баба. — Ну, я пішла, — знову повторила вона, застигнувши у дверях.
— Ага, — буркнула я і на секунду відвернулася до груби викинути газету, яку тримала в руках.
Коли знову повернула голову, помітила, що баба Віра встигла крадькома перехрестити мене широким жестом. Вона робила так завжди, коли думала, що я не бачу. Мовчки махнула на прощання рукою, гримнула клямкою дверей.
— Спасибі… — кинула я їй навздогін, щоб не бути невдячною свинюкою.
— На здоров’я, дитино… — глухо відповіла баба, виходячи надвір.
Сніжок знову загавкав і затих. Я виглянула у вікно: згорблена постать баби Віри в завеликій на неї дутій куртці з гуманітарки віддалялася до хвіртки, Сніжок стрибав поруч. Я згадала, що треба його погодувати. Покришила шматок засохлого хліба в залишки вчорашнього борщу, розвела теплою водою, вискочила з мискою надвір без куртки, що мокла в тазику. Сніжок одразу кинувся до мене, почав танцювати під ногами. Я висипала їжу в його миску, він почав жадібно хлебтати. Точно мама не нагодувала зранку, і він голодний сидів на морозі. Я відчула, як усередині ростуть роздратування і злість. Ну що за безвідповідальна людина, яка думає тільки про себе?! І це при тому, що вона любить називати мене егоїсткою. «Пощастило» ж мені народитися в цій дірі з такою матір’ю й таким батьком… Потрійне бінго просто.
До реальності повернули лапи Сніжка, якими він почепився мені на коліна. Дивлячись у його розумні карі очі, я думала, що він. мабуть, єдиний, хто любить мене просто так. Та й узагалі любить.
— Змерз, нухнастику? Заходь! — я відчинила перед ним двері в хату.
Пес миттю прошмигнув уперед.
Це була наша зі Сніжком таємниця. Поки мами не було вдома, я пускала його погрітися. Здавалося, він розумів, що ми робимо щось заборонене, тож тихенько сидів біля груби на прабабиному пальті. Коли мала повернутися мама, я виганяла його на вулицю. Тоді Сніжок з осудом дивився на мене й ішов до своєї будки. Але сьогодні йому щастило — зараз лише обід, до вечора може ніжитися в теплі.
Бляха, я знову забула про куртку! Сполоснувши руки, стала терти рукав. Ну, наче сяк-так відіпралося. Із цим пранням постійно ціла проблема. Налий гарячої води, потри, потім вилий воду з тазика і винеси, налий, щоб прополоскати випране… Колись у мене буде машинка, і я більше ніколи не пратиму руками. Навіть ті речі, на етикетках яких вказано ручне прання.
Знову вискочила на вулицю й повісила куртку на мотузку, щоб стекла вода. Потім перевішу над грубою — так до ранку точно висохне. Фух, тепер можна зайнятися своїми справами, пізніше приготую вечерю.
Як повернулася до хати, зачинилася зсередини. Не те щоб я боялася — за останні роки звикла до всякого трешу. Але інстинкт самозбереження ніхто не відміняв, мало що може в нас тут трапитися. Глянула на Сніжка — він затих, поклавши голову на лапи. З лежанки зверху за ним спостерігав кіт Бублик. І не жарко ж йому там…
Я зайшла до своєї кімнати й увімкнула радіо. «Я не здамся без бою…» — накрило мене піснею «Океану Ельзи». Не втримавшись, почала підспівувати й рухатися в такт музиці. Так поводитись я можу лише наодинці або перед Сніжком із Бубликом, при людях соромлюся. Навіть при мамі. Вона одразу б сказала, яка я незграбна, і що з моєю дрищавою фігурою та високим зростом ці кривляння виглядають смішно. Я й справді танцюю препогано і геть не володію своїм тілом, але чути таке від мами не надто приємно. Коли пісня закінчилася й почалася реклама, я сіла за стіл — старий, як і все в цій кімнаті, ще з часів Радянського Союзу. Тут я робила уроки, читала і… писала листи.
Першого листа я написала три роки тому, після чергової сварки з мамою. Тоді мені треба було просто вилити свою образу, свій гнів, свій біль. Я сіла за стіл, вирвала із зошита з алгебри подвійний аркуш — і зупинилася лише через пів години, коли він увесь уже був списаний. Я стала писати ці листи, довгі та плутані, щоразу, коли мама мене ображала, звинувачувала чи принижувала. Потім я просто згортала списані аркуші навпіл і клала в середню шухляду столу, під купу шкільних зошитів. Скоро листів стало так багато, що зошити вже не могли їх приховати. Я злякалася, що мама нишпоритиме тут, помітить їх і прочитає. Коли вона була не в настрої, могла порпатися в моїх речах, викидала із шафи одяг, вигрібала книжки з полиці, звалювала все це в одну купу, щоб показати, який у мене в кімнаті срач і яка я нечупара. Уявляю, якби в один із таких моментів вона знайшла листи. Як перекосило б її обличчя після прочитання хоч одного. І що було б зі мною потім.